Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Led Zeppelin
Роки	1968—1980
Країна	Великобританія
Тематика	Музика, любов, історія
Жанр(и)	Хард-рок, хеві-метал, блюз-рок, фолк-рок
Лейбл(и)	Atlantic Records, Swan Song
Склад	Джиммі Пейдж Роберт Плант Джон Бонам Джон Пол Джонс
Офіційний сайт

Led Zeppelin (Лед Зе́ппелін, походить від англ. Lead Zeppelin — «свинцевий дирижабль») — британський рок-гурт, що вважається одним із засновників хард-року^[1][2].

Понад 25 років після розформування унаслідок смерті барабанника Джона Бонама у 1980, Led Zeppelin досі високо оцінюється за художні досягнення, комерційний успіх і широкий вплив. Гурт продав понад 300 мільйонів альбомів у світі^{[3][4][5][6][7]}, включаючи 111.5 мільйонів у США^[8], всі їхні студійні альбоми, що не були компіляціями, потрапили у Top 10 журналу Billboard (США) .^[9] Led Zeppelin є першими у списку 100 найвизначніших хард-рокових виконавців від VH1.^[10] Журнал Rolling Stone описує Led Zeppelin як «найважчий гурт усіх часів» і «найвизначніший гурт 70-их».^[11]

Зміст 1 Учасники 2 Історія 3 Перші кроки 3.1 Led Zeppelin I 3.2 Led Zeppelin II 3.3 Led Zeppelin III 3.4 Led Zeppelin IV 4 «Найвизначіший гурт світу» 4.1 Houses of the Holy 4.2 Physical Graffiti 5 Останні дні 5.1 Presence 5.2 In Through the Out Door 6 Смерть Джона Бонама 7 Після розпаду 7.1 Coda 7.2 Пост-Led Zeppelin 8 Об'єднання 2007 року 9 Дискографія 9.1 Студійні записи 9.2 Інші 10 Найпопулярніші пісні 11 Фільмографія 12 Зовнішні посилання 13 Джерела

[ред.] Учасники

• Джиммі Пейдж (Jimmy Page) — гітара
• Роберт Плант (Robert Plant) — вокал, губна гармоніка, бубен
• Джон Бонам (John Bonham) — ударні
• Джон Пол Джонс (John Paul Jones) — бас-гітара, клавішні, мандоліна
• Пітер Ґрант (Peter Grant) — менеджер групи, іноді називають «п'ятим учасником» гурту .

[ред.] Історія

Після остаточного розпаду гурту «The Yardbirds» 7 липня 1968 року гітарист Джиммі Пейдж мусив зібрати новий склад гутру. На той час за Пейджем склалася репутація гітариста, якого запрошують. Він вже зіграв у таких гуртах, як The Who, The Kinks, Donovan та багатьох інших. Другим до нового складу було запрошено бас-гітариста Джона Пола Джонса (Пейдж познайомився з ним у квітні 1968 року під час роботи у Donovan). Влітку того ж 1968 року Джиммі їде до Бірмінгему, щоб прослухати, а, може, і запросити, молодого вокаліста Роберта Планта, який тоді співав у власному гурті Band Of Joy. Плант одразу погодився^[12] і тепер для тріо був потрібен барабанщик. Плант порекомендував свого товариша із Band Of Joy — молодого Джона Бонама.

У вересні 1968р. четвірка провела свої перші репетиції у Лондоні. Тоді гурт ще називався «The New Yardbirds». Тоді ж гурт здійснив тур Скандинавією^[13]. Свою назву Led Zeppelin гурт отримав з легкої руки Джона Ентвілста із The Who (інші стверджують, що це був ударник того ж гурту Кіт Мун). Якось він пожартував, що новий проект Пейджа «полетить, як «свинцевий дирижабль» (англ. Lead Zeppelin) ^[14]. Джиммі не довго думав і змінив назву гурту на «Led Zeppelin». Літеру «а» прибрали за порадою менеджера групи — Пітера Ґранта — оскільки, за його словами, «ці тупі американці прочитають назву гурту як Лід Зеппелін»^[15][16].

У січні 1969 року гурт отримав величезний аванс у розмірі 200 000 доларів США від компанії Atlantic Records. Це була нечувана сума для музикантів-початківців. Лейбл Atlantic у той час звертав особливу увагу на блюз-рок та джаз-рок виконавців, але вже наприкінці 60-х років звернув свою увагу на прогресивний рок. З Лед Зепелін Atlantic зв'язалися за порадою дуже популярної співачки 60-х Дасті Спрінґфілд.

[ред.] Перші кроки

[ред.] Led Zeppelin I

Детальніше у статті Led Zeppelin I

Робота над дебютним альбомом почалася восени 1968 року у лондонській студії Olimpic Studios. Гурт запозичив декілька пісень у The Yardbirds: «Dazed and Confused» та «How Many More Times». «Babe, I'm Gonna Leave You» за пропозицією Роберта Планта запозичили у Джоан Баез. Це породило масу пліток про плагіат Пейджа, але Джиммі був одним з авторів цих пісень. оскільки гурт розпався, то він мав повне право включати ці композиції до свого репертуару. Окрім цих пісень були записані ще 6 композицій, які були написані під час запису. Альбом назвали просто — Led Zeppelin. Він вийшов 17 січня 1969 року у США та 28 березня 1969 у Великобританії.

Важкий блюз-рок, який вже до того часу грали Cream, The Jimi Hendrix Experience та ін., отримав абсолютно інше трактування^[17] у цьому альбомі та отримав ще один шлях розвитку. На диво високий вокал Планта, новаторська робота Пейджа, який створив власний неповторний стиль загострено-забійного рифу, віртуозний бас та потужні барабани створили нову гілку рок-музики — хард-рок (англ. hard rock, важкий рок). Саме з цього альбому прийнято відлічувати роки цього стилю.

Вже після декілької концертів замовлення на платівку складали 50 тисяч екземплярів, а до 1975 його прибутки склали 7 мільйонів доларів. Дивовижна історія альбому вражає: записаний всього за 30 годин за 1750 фунтів стерлінгів, альбом став одним за найпопулярніших в історії, добрався до 10 місця у США та до 6 у Британії та став мультиплатиновим, як і майбутні твори гурту.

Курйозний випадок стався у Данії. Єва фон Зеппелін, дальня родичка винахідника першого дирижабля, погрожувала гуртові, що забере їх назву через суд. Тому музиканти виступили під назвою The Nobs^[18].

Критики зустріли альбом м'яко, хоча тижневик Rolling Stone прямо звинуватив гурт у плагіаті, що дало початок багаторічній війні гурту з пресою.

Найбільшої популярності отримали такі пісні як: «Dazed and Confused» ( слухати^файл ), «Good Times Bad Times» ( слухати^файл ) та «Communication Breakdown»

[ред.] Led Zeppelin II

Детальніше у статті Led Zeppelin II

За рік свого існування гурт вже провів чотири американських та чотири британських турне. Тріумфом став концерт у лондонському Роял Альберт-холі, після якого значно покращилося відношення до гурту на батьківщині.

Альбом «Led Zeppelin II» записувався у декількох американських студіях, оскільки гурт безперестанно гастролював. Відчувалася нестача свіжого матеріалу, тому бульшість пісень було перероблено з концертної програми, використовуючи блюзові та рок-н-рольні стандарти^[19][20]. Проте вони насичені цікавими розгорнутими інструментальними соло, побудовані на простих та яскравих рифах переробках класичних блюзових мелодій. Платівка вийшла важкою, брутальною та абсолютно прямолінійною.

В ній було як мінімум три хіти, які гурт виконував на всіх своїх концертах: «Whole Lotta Love», «Heartbreaker» та «Moby Dick». «Whole Lotta Love» ( слухати^файл ) стала першим хітом і займає 75 місце у списку найкращих п'ятиста пісень за всю історію музики. Джиммі Пейдж назвав її «грубою та некультурною піснею». Atlantic Records випустили скорочений варіант пісні для радіо, хоча на концертах вона виконувалася по 20 хвилин. Колектив та Пітер Ґрант не раз заявляли, що цей сингл офіційним релізом не вважають. «Heartbreaker» — потужна хард-рокова композиція з чудовим соло по середині. Під час свого інтерв'ю журналові Guitar World Джиммі Пейдж розповів, як з'явилося це соло: «Я хотів зробити щось незвичайне, несподіване. Проте найголовніше те, що це соло з'явило вже після запису «Heartbreaker». Воно пішло, так сказати, вдогін. Я записав його в іншій студії та вставив до середини пісні. Мабуть ви помітили, що гітара звучить трохи інакше». Також, як далі каже музикант, «це соло було написано на місці», а не раніше. Пісня входить до п'ятиста найкращих пісень за всю історію музики, за версією журналу Rolling Stone. «Moby Dick» — цікаве барабанне соло. Спочатку та в кінці супроводжується гітарою Пейджа. Барабанні соло рідкість у музиці, тому ця композиція відноситься до одних з найкращих в історії «свинцевих дирижаблів». Дуже часто виконувалася на концертах та розтягувалася на 20 хвилин.

У цьому ж альбомі свої здібності поета проявив соліст Роберт Плант. «What Is and What Should Never Be» та «Thank You» стали ліричними успіхами гурту. У «Ramble On» вперше вбачається зацікавленість Пейджа і Планта скандинавською міфологією, творчістю Толкіна та містикою.

Альбом вийшов 22 жовтня 1969 року, і вже наступного дня став золотим (було подано більше півмільйона замовлень). Через три тижні він посів 2-е місце у чартах «Білборду», а потім став першим, витіснивши бітлівський «Abbey Road», та протримався на верхівці сім тижнів. Альбом і досі займає місце у сотні найкращих рок-платівок «Білборду», та займає друге місце у списку альбомів, ща найкраще продаються у США^[21].

За підсумками року Led Zeppelin визнано найкращим гуртом року у Британії, а Роберт Плант став співаком року. Саму платівку визнано найкращою роботою року.

[ред.] Led Zeppelin III

Детальніше у статті Led Zeppelin III

Провівши декілька коротких серій концертів у США, де кожний виступ тривав по 3-4 години через довгі імпровізації, гурт взяв відпустку для роботи над третім альбомом. Музиканти розмістили у котеджі Брон-ер-айр (англ. Bron-Yr-Aur, в перекладі з валійської «золоті груди». На конверті допущено помилку у назві треку «Bron-Y-Aur Stomp») на півночі Вельсу. Робота, яка тут почалася у мобільній студії Rolling Stones, була продовжена у маєтку Хелді Ґрейндж та завершилася у жовтні 1971 року.

Еклектичний (уявляє собою поєднання декількох стилів), частично акустичний Led Zeppelin III, ввійшов у верхівки чартів США та Британії. Критики розбили альбом, назвали його найгіршим. Проте, пізніше він був «реабілітований» та визнаний класикою. Шедеврами альбому вважаються «Since I’ve Been Loving You», «Immigrant Song» та «Tangerine». «Immigrant Song» ( слухати^файл ) уявляв собою справжню хард-рок машину, у якій вдало поєдналися високий вокал, глухий ропот бас-гітари та чередування ритм- та соло-гітари, та стала улюбленою піснею японських фанатів. Ця ж пісня окутала гурт ореолом загадковості: після цього вбивчо-моторошного «морського маршу» вікінгів (з погрожуючим «we are you overlords…» («укр. ми ваші володарі»)), преса часто натякала на особливу зацікавленність гурту скандинавським фольклором, часто поєднуючи його з правими поглядами (які не зрозуміло чому тоді приписали музикантам гурту та її менеджеру). У деякий момент Atlantic Records забажали випустити трек синглом, але Пітер Ґрант заявив: якщо повториться історія з «Whole Lotta Love», то лейбл втратить гурт назавжди, — і переміг.

19 вересня, завершивши американські гастролі концертом у Медісон Сквер Ґарден (англ. Madison Square Garden), гурт повернувся до Британії. Через тиждень тижневик Melody Maker проголосив Led Zeppelin переможцем у категорії «Найкращий гурт світу», де до цього шість років без зміни господарювали The Beatles. Проте, чим вище підіймався гурт до світової вершини, навколо нього наростала атмосфера пліток та домислів наймоторошнішого змісту. У 1971 році Джиммі Пейдж придбав особняк Болскін-хаус (англ. Boleskine House), де до 1913 року жив сканадально відомий Алістер Кроулі^[22]. На той час Джиммі мав у Лондоні свій власний книжковий магазин, який спеціалізувався на оккультній літературі, та володів другою у світі за розмірами колекцією публікацій Кроулі^[23]. Існує думка^[24], що Пейдж був послідовником і практиком «секс-магії» (англ. Sex Magick), та загадковим чином використовував її у своїй музиці. Пізніше, коли учасники гурту пережили ряд особистих трагедій, з'явилися плітки про те, що таким чином постраждалі розплачувалися з «темними силами» за деякі містичні експерименти Пейджа, який дозволяв собі загравати з цими силами.

[ред.] Led Zeppelin IV

Детальніше у статті Led Zeppelin IV

Ще до виходу четвертого альбому імідж гурту абсолютно змінився. Учасники з'являлися на сцені в розкішних костюмах та прикрасах, а замість гастрольних фургонів придбали собі літака («The Starship»^[25]). Музиканти почали замовляти великі секції в готелях, замість окремих номерів (особливо у лос-анджелеському «Контінентал Хаят Хаус»), де під керівництвом Бонама та гастрольного менеджера Річарда Коула часто проводилися дикі та іноді зловісні оргії. Саме це стало ґрунтом для цілої маси спліток а також цілої «галузі» цеппелінівської міфології. Це подавалося як «докази» того, що учасники гурту схильні до жорстокості а також садизму. Навіть гастрольні тріумфи не змогли розсіяти ту зловісну атмосферу, яка згущувалася навколо гурту. Ось так це описав журнал Rolling Stone:

«

Гастролі Led Zeppelin справляли дивне враження: з одного боку — багатотисячний натовп фанів, блискучі лімузини, найкращі готелі; з іншого — атмосфера підозрілості, недомовок, відчуження. У деякий момент на гурт повісили ярлик паршивої вівці англійського хард-року. Як тільки гурт вирушав у турне, у той же час їм напереріз відправляли Rolling Stones. Перші мали значну перевагу над другими та в будь-який момент могли це довести, але... з газетних репортажів було важко про це здогадатися. У ті роки гурт штучно тримали в тіні.

»

^[26]

Роботу над четвертим альбомом гурт розпочав у лондонській студії Island Studios, продовжив у Брон-ер-Айр та завершив у Хедлі Грейндж зі стоунівською Mobile Studio. Led Zeppelin IV (або ж: The Fourth Album, Four Symbols, Zoso, Runes, Sticks, Man With Sticks) вийшов 8 листопада 1971 року. За те оформлення, у якому вийшла платівка менеджер гурту Пітерг Ґрант декілька місяців відстоював у Atlantic. Замість назви альбому та імені виконавця на обкладинці було лише чотири рунічні символи. На те, що платівка належала саме Led Zeppelin вказувало ім'я продюсера — Джиммі Пейдж. Зі сторони гурту це був виклик ЗМІ, які створили дуже негативний образ гурту та вважали його популярність штучною.

Саме у цьому альбомі чітко відобразилося захоплення музикантів фолк-музикою, наприклад у пісні «The Battle Of Evermore», яка була записана разом із Сенді Денні. Проте, розвиток отримали хард-рокові тенденції, особливо у піснях «Black Dog» ( слухати^файл ) та «When The Levee Breaks». Обидві лінії ідеально поєдналися у пісні, яка стала легендою — «Stairway to Heaven» ( слухати^файл ). Хоча вона не була випущена як сингл, проте вона займала перші місця у хіт-парадх англомовного радіо ^[27][28]. До сьогодняшніх днів у тексті пісні шукають зашифровані послання^[29], однак текст композиції складений з фразеологічних уривків, начебто взятих з іншого, більш повного тексту. Окрім цікавої лірики кульмінаційним моментом пісні є чудове гітарне соло, яке вважається найкращим серед усіх за всю історію року ^[30].

Led Zeppelin IV вважається одним з найкращих альбомів всіх часів, а «Stairway to Heaven» (укр. «Сходи до небес») стала гімном рок-музики. Існує легенда, що якась американська радіостанція декілька діб передавала в ефір саме цю пісню, одразу ж після виходу альбому. Четвертий альбом — найуспішніша хард-рокова платівка в історії: лише у США було продано більше 23 млн. екземплярів^[31].

Наприкінці року Пітер Ґрант організував гуртові тур по невеличким англійським клубам, сподіваючись віддати належне справжнім фанатам музикантів. Проте, ця ідея реалізувалася не повністю, оскільки гурт всюди опинявся у центрі істерії, яка переростала у масові правопорушення. З гастролями із цим альбомом гурт вперше відвідав Японію, та дав благодійний концерт у Хіросімі.

[ред.] «Найвизначіший гурт світу»

[ред.] Houses of the Holy

Детальніше у статті Houses of the Holy

У квітні 1972 року гурт завершив своє австралійське турне та почав роботу на п'ятим альбомом. Студійною базою став маєток Міка Джаґера Старгроув. Загальнй легковажний настрій вплинув на зміст платівки. Цей альбом став стилістичним переломом гурту. Рифи Пейджа стали накладуватися, було помітно вплив блюзу у перших альбомах.

«Houses of the Holy» відкривається піснями «The Song Remains the Same» ( слухати^файл )та «The Rain Song» ( слухати^файл ). Причому друга є своєрідним продовженням першої. В них чітко помітно, що Плант значно зменшив містичні та фантазійні елементи у текстах. Обидві виконані дивовижною гітарою Gibson EDS-1275. На цій платівці з'явилися стилі, які гурт до того ніколи не використовував. Наприклад, мелодія «D’yer Mak’er» ( слухати^файл ) заснована на реґі. «No Quarter» ( слухати^файл ) уявляла собою суміш всіх основних стилів музикантів, в ній багато клавішних партій. Ця пісня знов нагадала слухачам про зацікавленість гурту міфологією: у ній згадується Тор, хоча деякі схильні вважати її текстом про нічну діяльність гестапо. «The Crunge» ( слухати^файл ) — це фанк, у якому гурт віддає належне Джеймсу Брауну. Завершує альбом пісня «The Ocean», ( слухати^файл ) яка присвячена «океану» фанатів Led Zeppelin, які «наводнювали» його концерти.

Обкладинка альбому викликала величезний скандал. Саме через неї альбом заборонили в Іспанії, а також в південних американських штатах, які належали до «біблійського поясу», на декілька років^{[32] [33]}. Вона була оформлена за романом Артура Кларка «Кінець дитинства» (включає декілька оголених дітей, але не не повністю і це нагадує людство у загальній формі)^[34]. Уявляє собою колаж декількож фотографій Giant’s Causeway (укр. Дорога Гіганта), що знаходиться в північноірландському графтсві Антрім. По цим сходам діти повзуть в гору до невидимого ідола на вершині. Моделями виступили всього дві дитини^[35]. Зроблений дизайнером Обрі Пауелом із Hipgnosis (на їхньому рахунку обкладинки всіх альбомів Pink Floyd). За це оформлення гурт вів боботьбу з лейблом майже рік. Проте, це не завадило обкладинці посісти 6 позицію у рейтингу 50 найкращих обкладинок альбомів у 2003 році.

Саму пісню «Houses of the Holy» до альбому включено не було, так само як і «Walter's Walk», «The Rover» та «Black Country Woman». Альбом посів 149 місце у списку 500 найкращих альбомів всіх часів.

Критики зустріли альбом дуже жорстко, хоча це не завадило йому очолити хіт-паради Британії та США. Лише на початку американського турне гурт встановив абсолютний світовий рекорд за касовими зборами, який до того належав The Beatles. У Атланті, Джорджія, Led Zeppelin отримали 250 тис. доларів за один концерт. Виступ у Тампі та Атланті зібрали більше 50 000 чоловік. Виступ у липні 1973 р. покладено в основу фільму «The Song Remains the Same», який випустили 1976 року. За Led Zeppelin вже закріпилася репутація «концертного гурту». Вони приносили із собою на сцену велечезну кулькість енергії, свій темперамент, влаштовували шоу тривалістю 3-4 години. Музиканти легко змінювали напрямок своїх мелодій: розтягували на 45 хвилин «Dazed and Confused» або «Whole Lotta Love», які переходили у мелодійні пісні типу «The Rain Song». Цей тріумф у Нью-Йорку зіпсувало викрадення 200 тис. доларів із сейфу музикантів.

Весь 1974 рік Led Zeppelin відпочивали від музики. Більшість часу вони присвятили наведенню порядку на своєму власному лейблі Swan Song (укр. Лебедина пісня, названий як інструментальна композиція Пейджа, яку він так і не завершив). Там же ж і проходили записи всіх наступних альбомів. Також на Swan Song Records проходили записи таких виконавців як Дейв Едмундс, Мегі Бел, Detective, Midnight Flyer, Bad Company та The Pretty Things^[36].

[ред.] Physical Graffiti

Детальніше у статті Physical Graffiti

Першим альбомом, який був записаний на власному лейблі гурту, Swan Song, став подвійний «Physical Graffiti». Він вийшов 24 лютого 1975 року. На той час гурт повноправно володів званням «найкращого у світі», як за продажем платівок, так і за концертними досягненнями, а тому мав необмежений час для студійної роботи ^[37].

Запис почався у лютому 1974 року у Хейдлі Ґрейндж, тому самому, де записано Led Zeppelin IV. Музиканти записали 52 хвилини композицій. Це означало, що для одинарного альбому цього багато, а для подвійного — мало. Тому було вирішено взяти пісні, які не ввійшли у попередні альбоми ^[38]. Таким чином, гурт отримав достатньо матеріалу і випустив подвійний альбом, який містив декілька хітів, а сам займає 70 місце у списку 500 найкращих альбомів всіх часів.

Оригінальний конверт включав віконця-дірочки будівлі, які зображені на самій обкладинці. Оскільки «рукава» для самих платівок були з обох сторін, то різні об'єкти та люди з'являлися у цих віконцях, включаючи самих учасників гурту. Такий ефект став найдорожчим за всю історію року ^[39]. Будівля, яка зображена на обкладинці знаходится у Нью-Йорку ^[40].

Альбом містив всі стилі, які гурт використовував. Так, наприклад, перша пісня «Custard Pie» ( слухати^файл ) — блюз-рокова композиція, яка за виконанням схожа на перший хіт гурту — «Whole Lotta Love». «The Rover» ( слухати^файл ) був записаний для «Houses of the Holy», проте ввійшов саме до цього альбому. Головна риса цієї пісні — особливий риф Пейджа та початковий біт Бонама. Трек «In My Time of Dying» ( слухати^файл ) став найдовшою альбомною роботою гурту. Його тривалість 11 хвилин і 5 секунд. Особливий вплив на музикантів здійснила версія Боба Ділана. Саме у цій пісні Джиммі показав свій «маніакальний» стиль гри на слайд-гітарі (ковзати предметом по струнам, щоб отримати особливий звук). «Houses of the Holly» ( слухати^файл ) взято з попереднього однойменного альбому. У ній дуже помітний бас Джонса. Слова пісні часто використовувалися в концертних імпровізація, проте саму пісню ніколи не виконували вживу. «Trampled Under Foot» ( слухати^файл ) стала однією з найпопулярніших пісень. Це суміш фанку, року, блюзу та ще декількох стилів. Такий жанр назвали «тераплейн блюз» (англ. Terraplane Blues). Тераплейн — це класична машина. У самій же ж пісні деталі машин використані як метаморфози сексу ^[41]. Композиція «Kashmir» ( слухати^файл ) стала найунікальнішою, екзотичною, піснею з усього репертуару гурту. Вона написана під впливом азіатського турне та подорожі Пейджа до Північної Африки. Вона стала ще одним прикладом еклектики музикантів: поєднання хеві-метала, блюзу, індійських та арабських мотивів. Записуючи її, Джимі проявив себе як здатний ситарист.

Як мелодійний клавішник проявив себе Джон Пол Джонс. Його чудова гра на органі прикрасила восьмихвилинну «In the Light» ( слухати^файл ). Були в альбомі пісні, які записувалися ще на початку 70-х. Так, серд них, «Bron-Yr-Aur» та «Down By The Seaside» повертають слухача у часи півакустичного Led Zeppelin III. «Ten Years Gone» ( слухати^файл ) побудована на контрастах і є своєрідною піздньою «Stairway to Heaven» і стала класикою музикантів. Деякі вважають, що «Ten Years Gone» — це початок «Swan Song», яку Джиммі так і не завершив. «Night Flight» та «Boogie with Stu» записувалися у 1971 році для Led Zeppelin IV. Ефективним завершенням альбому є «Sick Again» ( слухати^файл ), яка показує те, як сильно можуть «дістати» групі (дівчата з групи підтримки), які у той час просто переслідували музикантів.

Попередні замовлення на платівку складали суму в 15 мільйонів доларів^[42]. Не дивно, що альбом посів перші місця у хіт-парадах Британії та США. Альбом став чотири рази «платиновим».

Одразу ж 29 березня 1975 року на у списках «Білборду» з'явилися всі шість альбомів гурту ^[43]. Це досягнення досі не перевершено. Перед записом Джиммі Пейдж серйозно пошкодив середній палець на лівій руці. Як наслідок він мав відмовитися від складної технічної роботи на гітарі майже на рік.

У травні 1975 року Led Zeppelin дали п'ять концертів у лондонському Ерлс-корті — нарешті гурт міг використати свої світлові та звукові ефекти у себе вдома, в Англії. Записи цих виступів вийшли у 2003 році на Led Zeppelin DVD і вважаються найкращими виступами гурту.

Проте, такий шалений успіх закінчився трагедією: Роберт Плант потрапив у дуже серйозну автокатастрофу на острові Родос, де відпочивав ^[44]. Музикант зломав гомілку, хоча лікарі попереджали про те, що він може на все життя стати на милиці. Значно більше постраждала дружина співака, Морін Плант. Довгий час вона знаходилася в критичному стані, проте, вчасне переливання крові врятувало її. Перед цим її «викрали» з грецької лікарні та швидко доставили до Лонлона.

[ред.] Останні дні

[ред.] Presence

Детальніше у статті Presence

Незважаючи на серйозну травму, яку отримав Роберт Плант, він разом з іншими учасниками гурту працював над сьомим альбомом. Хоча він і приєднався до інших лише через півроку після аварії. Це була дуже важка робота для всього колективу: Плант записувався в інвалідному візку, а Джиммі Пейдж не виходив зі студії дві доби. запис, який почався на голівудській SIR завершували в Мюнхені. Музиканти дуже поспішали, оскільки для роботи німецьку студію замовили Rolling Stones.

«Presence» вийшов 31 березня 1976 року та одразу очолив хіт-паради багатьох країн. Пейдж назвав альбом своїм улюбленим^[45]. Роберт Плант відзначив альбом який той, що найбільше відповідає «Led Zeppelin»^[46]. Критики спокійно ставилися до альбому та особливо відзначили десятихвилинну «Achiless Last Stand» (спогади Джиммі про Марокко), яка стала найважчою піснею за всю історію гурту. У ній Плант продемонстрував один з найкращих своїх вокальних виступів. За всю свою кар'єру «Achiless Last Stand» ( слухати^файл ) є найулюбленішою піснею гітариста гурту. Лірика треку «For Your Life» ( слухати^файл ) виражає відчуття Планта, коли він відлучився від року під час своєї травми. «Royal Orleans» ( слухати^файл ) має рельну основу. Це пісня про дивний інцедент, який трапився з Джон Пол Джонсом у лос-анджелеському готелі «Royal Orleans» ще на початку 70-х. Найпопулярнішою піснею з альбому стала «Nobody's Fault But Mine» ( слухати^файл ). Більшість вважає, що вона розповідає про те, як в Джиммі «розквітала» звичка до вживання героїну. Ця пісня виконується на значно вищих октавах, а ніж всі інші пісні. «Candy Store Rock» ( слухати^файл ) — данина року 50-х років. Сам текст зібрано з пісень Елвіса Преслі. Потужною грою відзначився Джон Бонам. У «Hots on for Nowhere» ( слухати^файл ) Плант розповідає про своє розчарування у Пейджі та Ґранті. Остання пісня альбому «Tea for One» ( слухати^файл ) повертає слухача до самого початку існування гурту та відображує те, що гурт не забув про своє коріння: блюз. Пісня дуже схожа на «Since I've Been Loving You» з Led Zeppelin III.

На обкладинці зображено сім'ю, яка чекає на вечерю. Проте, на столі стоїть дуже дивний предмет, «The Object»^[47]. Люди так зацікавилися його формою, що навіть забули про їжу. Автори обкладинки розповідають, що назву альбомові дали вже після розробки дизайну.^[48]

Проте, загальний успіх гурту зіпсували враження від фільму «The Song Remains the Same», який так і не отримав визнання. Ще гірше були справи у Пейджа, який зіпсував свої стосунки з відомим режисером Кеннетом Енгером (він, до речі, також був палким прихильником Кроулі), який замовив гітаристові саундтрек до свого фільму «Lucifer Rising». За словами режесера, він отримав 23 хвилини чистої музики^[49].

Весною 1977 року Led Zeppelin почали своє мегатурне у Північній Америці. Концерт у Тампі було припинено через дуже сильний ураган, який призвів до масових правопорушень та арештів. Однак виступ у Понтіаку (передмістя Детройта) зібрав рекордну кількість слухачів: 76 229. Цю подію, яка відбулася 30 квітня 1977 року, занечено до Книги рекордів Гінесса^[50]. Тоді ж учасники гурту (Пейдж, Плант і Джонс) отримали премію Ivor Novello («За видатні внески до розвитку музики»).

Негативний випадок трапився в Окленді. 23 липня 1977 року Ґрант, Бонам та координатор служби безпеки Джон Біндон були арештовані за побиття службовця, який (за версією ударника гурту) жорстоко повів себе по відношенню до сина Ґранта. 16 лютого 1978 року суд виніс всім трьом умовний термін покарання та штраф загальною сумою 2 мільйони доларів^[44].

Хоча турне проходило фінансово успішно, з іншої сторони воно мало масу проблем. Його було припинено одразу після того як помер п'ятирічний син Планта Карак від ускладнення після інфекційного захворювання кишечника^[44]. Соліст впав у тяжку депресію та більше року провів у селі. Його стан поступово покращувався після народження сина 21 січня 1979 року. Після цього Плант провів невеличке сольне турне по клубам Британії, де виконував блюзові стандарти (щоб набрати форму). Тим часом Джон Бонам потрапив в аварію: він перекинувся на автомобілі та зломав 3 ребра.

[ред.] In Through the Out Door

Детальніше у статті In Through the Out Door

У листопаді 1978 року гурт зібрався знову, цього разу в студії гурту ABBA Polar Studios у Стокгольмі, Швеція. Протягом трьох тижнів гурт записав свій восьмий, останній альбом. 20 серпня 1979 року під лейблом Swan Song вийшов альбом «In Through the Out Door». Це був перший альбом, де гурт активно використав клавішні інструменти.

Під час запису всі учасники, окрім Джона Пола Джонса мали серйозні проблеми зі здоров'ям. Тому басист надав більшість матеріалу для створення платівки. Прекрасно справлялися зі своєю задачею ударні Бонама, підтримуючи чіткий ритмічний малюнок тонких клавіш Джонса. Клавішні відкрили перед Led Zeppelin нові можливості, які їм так і не вдалося розкрити.

Фанати гурту а також критики неоднозначо зустріли альбом. Вони пов'язували такий різкий спад енергетики музикантів зі зловживанням Джиммі героїном (він сильно боровся зі своєю залежністю), а також алкоголізмом у Джона Бонама^[51]. Більшість почала стверджувати, що це початок кінця Led Zeppelin. Проте, це не завадило альбомові стати платиновим у США протягом 2-х днів^[52].

Відкриває альбом «In the Evening» ( слухати^файл ), яка стала класичною. Більшість роботи виконав Джон Пол Джонс, який зіграв клавішну та ударну партії (вступні). Тут же Джиммі використав скрипальний смичок для гри на гітарі. У створенні пісні «South Bound Saurez» ( слухати^файл ) Джиммі Пейдж участі не брав. Він дуже багато часу проводив з Бонамом, а процювали вони з пізднього вечора всю ніч до ранку. Композиція розповідає про регіон Саурез, ща в Уругваї. «Fool in the Rain» ( слухати^файл ) написана в ритмах самби. Ця ідея прийшла до Джиммі під час Чемпіонату світу з футболу в Аргентині у 1978 році. На те, що гурт не втратив почуття гумору вказує весела пісня «Hot Dog» ( слухати^файл ). У ній вокал Планта нагадує Елвіса. «Carouselambra» ( слухати^файл ) — майстерний приклад прогресивного року. Це друга по довжині студійна пісня гурту. Виконана у дуже незвичній манері: гітара слугувала фоном, у той час коли синтезатор грав важку мелодію. Другою класичною піснею альбому є «All My Love» ( слухати