Іван Сірко
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Іван Сірко | |
 Іван Сірко |
|
| Народився | 1605 Мерефа, Харківщина[1] |
|---|---|
| Помер | † серпень 1680 похований поблизу Чортомлицької Січі |
| Національність | українець |
| Титул | кошовий отаман, |
| Військове звання | полковник |
| Дружина | Софія (Сірчиха) |
| Діти | Петро, Роман (Сірченки) |
| Батьки | Дмитро Сірко |
Іва́н Сірко́ (1605—1680) — кошовий отаман Війська Запорізького Низового.
Зміст |
[ред.] Біографія
Рік і місце народження Івана Сірка невідомі. За деякими даними він народився в сім'ї шляхтича на Поділлі. За іншими родом з козацької слободи Мерефа (Слобідська Україна, нині Харківської області).
[ред.] Легенди, перекази
За переказами, вже народження Івана Сірка було незвичайним — хлопчик народився з зубами, чим налякав всіх присутніх. Батько, вирішив всіх заспокоїти та заявив, що Іван «зубами буде гризти ворогів». Але це мало заспокоїло селян. До дитини віднеслися з острахом, в якійсь мірі, це було оправдано, тому що він з дитинства проявляв незвичайні здібності.
[ред.] Тридцятирічна війна
Брав участь у франко-іспанській Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів.
У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Ґданськ морем дісталися французького порту Кале. Вели козаків полковники Сірко та Солтенко. У жовтні 1645 р. Іван Сірко брав участь в боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона. А у 1646 саме завдяки військовому мистецтву запорожців спільно з армією принца Конде вдалося взяти неприступну фортецю Дюнкерк, що перебувала в руках іспанців, та мала стратегічне значення — її називали «ключем від Ла-Манша».
На честь перемоги Івана Сірка встановлено пам'ятник на березі Ла-Маншу.
[ред.] Кошовий отаман
Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків.
В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти панування шляхетської Польщі, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.
У 1660—1680 pp. дванадцять разів його обирали кошовим отаманом.
1664 — Поселився з родиною під Харковом, за дві верстви від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667)
Як політик, часто міняв орієнтацію.
Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; у цей період ще не був противником Москви.
Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.
Не зважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, довгший час підтримував гетьмана П.Дорошенка, з яким потім розійшовся.
Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.
1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіном).
По поверненні з московскької неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом.
1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
[ред.] Чигиринські походи
Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.
У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.
Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.
Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.
Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.
У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-"городків". Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.
Відомий лист Запорізьких казаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676 р. підписано Іваном Сірком, що показано у відомої картинi Iллi Рєпіна.
[ред.] Останні роки життя
Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!
Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.
За боротьбу проти турків і татар — герой народних переказів і дум.
Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд.
1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське, Апостолівського району, Дніпропетровської області). У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».
Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, не можливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він заповів у своєму заповіті. При розкопках могили, було віднайдено обидві цілі руки, Тому де його в дійсності поховано нікому не відомо [2].
[ред.] Сірко Характерник
Вважалося, що Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час «мандрував» — до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я». Саме тут варто звернутися до феномена «характерництва». Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були «характерниками» (серед них — Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник із них — Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, — могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»). Відомо, що під час одного з походів Івана Сірка в Крим вітер видув силу-силенну води з Сиваської затоки, завдяки чому козацьке військо перейшло її вбрід і увірвалося на півострів у неочікуваному для татар місці — а потім так само повернулося на материк. Офіційна церква звинувачувала «характерників» у чаклунстві.
Турки і татари прозвали Сірко Урус-Шайтан (Руський диявол), Семиголовий дракон.
Cлово «сiрко» — один з епітетів вовка.
[ред.] Див. також
- Тридцятирічна війна 1618—1648
- Битва під Жванцем 1653
- Чигиринські походи 1667—1668
- Запорожці пишуть листа турецькому султану
- Українські гетьмани і кошові отамани
СІРКО ІВАН (між 1605 і 1610-1(11).8.1680)-український політичний і військовий діяч другої пол. 17 ст., кошовий отаман Запорозької Січі. Н. у слободі Мерефі на Харківщині (за ін. дан. — на Поділлі). Брав участь у національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Вперше письмові джерела згадують про С. у 1653. У 1658-60 — полковник вінницький. У 1659 виступив проти політики гетьмана І.Виговського. Організував військовий похід на Акерман, що призвело до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції, спрямованої проти Московського царства і не дало можливості гетьману І.Виговському скористатися наслідками перемоги під Конотопом (див. Конотопська битва 1659) для зміцнення державності України. Спочатку підтримував політику гетьмана Ю.Хмельницького, але після підписання Слободищенського трактату 1660 виступив проти нього. У 1660-61 брав участь у походах запорозьких козаків на Крим. У 1663 °C. став кошовим отаманом і до 1670 обирався на цю посаду вісім разів. У жовтні та грудні 1663 організував два великих походи на Перекоп. У січні 1664 спільно з московськими військами вів воєнні дії проти правобережного гетьмана П.Тетері та польських військ під командуванням С.Чарнецького. У другій пол. 1660 років брав участь у боротьбі проти претендента на гетьманську булаву П. Суховія. Виступив проти умов Андрусівського перемир'я 1667 між Річчю Посполитою і Московською державою. Деякий час підтримував гетьмана П.Дорошенка, але після укладення воєнно-політичного союзного договору Гетьманщини з Туреччиною виступив проти нього. У 1668 був полковником Зміївського полку на Слобожанщині. За зв'язки з керівником селянської війни у Московській державі С.Разіним заарештований полтавським полковником Ф.Жученком, переданий царському уряду і згодом засланий у Тобольськ. Влітку 1673 у зв'язку із зростанням турецько-татарської загрози, за клопотанням січового товариства і навіть польського уряду, С. було звільнено. Повернувшись на Січ, провів кілька походів на татарські володіння (Очаків, Ізмаїл, Перекоп). У 1676 під час зречення П.Дорошенка прийняв від нього гетьманські клейноди. Боровся проти турецько-татарських військ і загонів Ю.Хмельницького під час Чигиринських походів 1677 і 1678. Помер на хуторі Грушівці (тепер Іллінка Томаківського р-ну Дніпропетровської обл.). Похований 2(12).8.1680 поблизу с. Капулівки (тепер Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.). С. як кошовий отаман і військовий ватажок оспіваний у численних козацьких думах, народних піснях і легендах.
Р.Шуст (Львів).
[ред.] Примітки
- ↑ Рік і місце народження Івана Дмитровича Сірко невідомі. За деякими даними він народився в сім'ї шляхтича на Поділлі. За іншими родом з козацької слободи Мерефа (Слобідська Україна, нині Харківської області).
- ↑ У пошуках істини. Характерник Іван Сірко. Відео
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
- Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків, —К.; 1992 (за виданням 1891 р. Дмитра Яворницького).
- Д.Яворницький «Історія запорозький козаків», -К.; 1990, т.1 (за виданням 1900 р.).
- Д. Яворницький «Із української старовини», -К., 2001.
- «Історія Русів» (Архип Худорба), -К., 1991 (за виданням 1846 р.).
- «Історія України» (В. Баран та інші), видання 2, Львів, 1998.
- Михайло Грушевський «Історія України» -К., 1991.
- Д. Дорошенко «Нарис історії України», -К., 1992 (за виданням 1932 р.).
- І.Тиктор «Велика Історія України», Львів, 1993, т.1 (перевидання 1935 р.).
- Д. Наливайко «Козацька християнська республіка», -К., 1992.