Поліщуки
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 |
Ця стаття не містить посилань на джерела.
Ви можете допомогти поліпшити цю статтю, додавши посилання на надійні джерела. Матеріал без джерел може бути підданний сумніву та вилучений.
|
|
Поліщуќи — етнографічна група українців, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур.
Основним ареалом проживання поліщуків було Поприп'яття та Погориння, що нині включає північні райони Волинської та Рівненської областей. Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще з XIII — XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Щоправда, дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічне близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були громадянами однієї держави — Великого князівства Литовського. Але такий погляд суперечить самому механізмові формування етносу: етнографічною групою може бути лише групування в межах одного етносу. Неабияке значення має і те, що на ранньому етапі формування назви «поліщуки» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як екзоетнонім. Усвідомлення ж населенням своєї причетності до поліського краю відбулося дещо пізніше — на основі формування суто українського утворення, не схожого на аналогічні утворення в середовищі білоруського етносу.
Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (Берестейських землях, Підляшші, Чорній Русі) тривалий час, майже до XVII ст., називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «литвини» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті — поліщуки. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.
[ред.] Білоруські поліщуки
Спочатку регіон належав до Литовського князівства, потім до Речі Посполитої. За царату — до Гродненської губернії. Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але українська говірка виявилася на диво стійкою. Мова, дуже схожа на українську, цей діалект є перехідним до білоруської мови. І все ж таки, це українська мова, а не білоруська. Берестейські поліщуки в деяких селах кажуть «кунь», «вул» (а не «кінь», «віл»), але відмінювання дієслів — українське. Фонетика теж значно ближча до української мови.
- «Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у коло жеж лісу, там болота, журавлину красну бером… Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, за Припятью Полєсє — ето на Украіні, і отут воно від Пінська майже до Бреста доходить.»
Селяни все ще дотримувалися українських звичаїв, співають українські пісні. А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Так було за Богдана Хмельницького, потім у роки УНР, нарешті тут до 1954 року діяла УПА.
Дослідник Полісся, виходець із Пінщини Федір Одрач (Шоломицький) писав: «Перед війною, коли на Поліссі стався великий неврожай, поліщук запрягав коня у маленький візок і їхав на Волинь по хліб. У 1933 році, коли наслідком посухи на Поліссі стало єдиноборство селянина з голодом, поліські селяни групами рухалися до Луцька, Рівного, Дубно і там знаходили продовольчу підтримку. Тепер Полісся було приєднано до радянської Білорусі, і це дуже турбувало місцеве населення». Також Наталка Бабіна в есеї «Моя Берестейщина» пише: "На всіх просторах Білорусі, де корінне населення говорить українською мовою, немає жодної української школи, жодного українського класу. У Білорусі вважається, що українців на Берестейщині немає. Але народні білоруські танці абсолютно не відомі на Поліссі. Наприклад, танець лявониха, популярний у Білорусі так само, як гопак в Україні, — а поліщуки не мають про нього уявлення. Білоруси мають свій фольклор, свої пісні, але поліщуки не знають про них. Й напроти були випадки, коли після війни, за співання місцевих українських пісень відправляли до Сибіру.
[ред.] Українські поліщуки
Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської і Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Певна відособленість українських поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся — все це позначилось на специфіці культури та укладу життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Це простежувалось насамперед у шлюбно-сімейній сфері. Полісся — один із регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.
Антропологічно поліщуки досить близькі до галичан темним волоссям і середнім зростом, і є одним з варіантів центрально-українського типу.
Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. За плануванням воно було типово українським («хата — комора» або «хата — сіни — хата»), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом «накатом», опалювали нерідко «по-чорному». Відгомони культури Київської Русі відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, серпанки), і в обрядовості («викликання померлих на розмову», «водіння куща» тощо). Ще перед Другою Світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом. Виходить, що поліщуки завдяки своєрідності своєї історичної долі та специфічності природних умов зберегли для нас прадавнє слов'янське етнокультурне коріння, а у більш широкому плані — міжпоколінний зв'язок та набуту спадщину.