Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Битва за Іодзіму
Друга світова війна, Війна на Тихому океані
Розбита техніка військ США у перші дні штурму острова
Дата: 16 лютого 1945 — 26 березня 1945 Місце: острів Іото (Іодзіма), Японія Результат: перемога США
Сторони
Японська імперія	США
Командувачі
Курібаясі Тадаміті	Голланд Сміт
Військові сили
20 933	110 000
Втрати
20 703 убито,[1] 216 потрапило в полон[1] Загальні: 20 919	6825 убито[1] 1401 померло від ран,[1] 19 189 поранено,[1] 494 пропало без вісти[1] Загальні: 27 909

Битва за Іо́дзіму (яп. 硫黄島の戦い, іото но татакай або іодзіма но татакай; англ. Battle of Iwo Jima^[2]) — бій, який тривав з 16 лютого до 26 березня 1945 року, на завершальній фазі Другої світової війни на Тихоокеанському театрі воєнних дій між військами Японської імперії і США за контроль над островом Іото, більш знаним як Іодзіма, з групи островів Оґасавара.

Битва відома як одна з найзапекліших на Тихому океані. Це була перша військова операція сил США на японській землі. Імперська армія Японії створила широку мережу підземних фортифікаційних споруд, бункерів і замаскованих блокгаузів, що дозволило їй відбивати впродовж місяця атаки суперника, який мав чисельну та технічну перевагу. Майже весь японський 21-тисячний контингент загинув. У 100-тисячному війську США кількість убитих і поранених становила близько 28 тисяч вояків. Битва за Іодзіму була єдиною наземною операцією японських сил, у якій втрати армії США перевищили втрати Японії.

[ред.] Передумови

Іодзіма — острів вулканічного походження групи островів Оґасавара, що знаходиться 1250 км південніше Токіо та 1300 км (702 морські милі) північніше Гуаму. Більша частина поверхні острова вкрита відкладеннями сірки, за що він отримав назву Іодзіма — «сірковий острів» (яп. 硫黄, іо, «сірка»; яп. 島, дзіма, «острів»). Довжина острову з північного сходу на південний схід становить менш 8 км, а ширина — 4 км на півночі і близько 800 м на півдні. Загальна площа Іодзіми дорівнює 21 км². Її найвищою точкою є гора Сурібаті. Через великий вміст вулканічного попелу у ґрунті, прісної води на острові мало, а та що є, має гіркуватий присмак. В основному, жителі острова, яких до початку Другої світової війни нараховувалося близько 1000 чоловік, добували воду з колодязів або збирали дощові води. Вони також займалися гірничою справою і розведенням цукрової тростини.

З початком війни на Тихому океані у 1941 році, Іодзіму було поставлено під контроль бази Імперського флоту Японії на сусідньому острові Тітідзіма. На ньому знаходився постійний контингент у 1200 чоловік, а також 3700-3800 солдатів Імперської армії Японії. З розгортанням бойових дій японське командування усвідомило стратегічне значення Іодзіми як зв'язуючого пункту на повітряному шляху між Японським архіпелагом та фронтом у Південно-Східній Азії, і спорудило на острові летовище Тідорі (千鳥) за 2 км північніше гори Сурібаті. Це летовище постійно мало 20 літаків і 1500 солдат авіації.

У лютому 1944 року армія США захопила Маршалові острови і здійснила масштабне бомбардування атолу Трук з групи Каролінських островів. Японський генштаб прийняв рішення усіма засобами боронити імперію по лінії Каролінські острови — Маріанські острови — острови Оґасавара. Для її захисту була сформована 31-а армія під командуванням генерал-лейтенанта Обати Хідейосі. Його підлеглий генерал-лейтенант Курібаясі Тадаміті був призначений керівником оборони району островів Оґасавара. З березня по квітень 1944 року до Іодзіми почали прибувати підкріплення, в результаті чого кількість військ на острові сягнула 5000 чоловік.

Влітку 1944 року основні сили армії і флоту США прорвали японську лінію оборони і захопили Маріанські острови, з яких 24 листопада розпочали перші масштабні авіанальоти на Японський архіпелаг. Проте вповні розгорнути програму бомбардувань не вдавалося через Іодзіму. На острові був радарний пост, який в будь-яку погоду мав можливість сповіщати про наближення бомбардувальників США до Японських островів. Два летовища Іодзіми були базою для винищувачів і станцією заправки для японських літаків у бойових діях проти Маріанських островів. Величезна відстань, більше 5000 км у обидва кінці, була причиною кількох проблем для авіації США. Через підвищене навантаження на двигуни B-29 часто ламалися. Деякі літаки повертати назад не досягнувши цілі, а деякі були втрачені під час здійснення операцій. Бомбове навантаження у польотах на дальні відстані не було максимальним. Тогочасні винищувачі не мали достатнього радіусу дії для прикриття бомбардувальників. Окрім цього, чимало B-29 були підбиті японськими силами протиповітряної оборони завдяки регулярним сповіщенням про небезпеку від радистів Іодзіми.

Виходячи з ситуації, що склалася, Об'єднаний комітет начальників штабів США вирішив оволодіти Іодзімою і побудувати ній свою авіабазу. Захоплення цього острова припинило б японські нальоти на Маріанські острови, знищило японські радари і, відповідно, систему попереджень Токіо про наближення B-29, а також, завдяки скороченню відстані між авіабазами США і Токіо, дозволило б відряджати бомбардувальники разом із винищувачами.^[3] З поступовим завершенням битви за Лейте на Філіпінах, армія і флот США зосередилися на завоюванні Іодзіми перед вторгненням на Окінаву. План по штурму острова дістав назву «Операція Детачмент» (англ. Operation Detachment).

[ред.] Планування операції

Генерал-лейтенант Курібаясі Тадаміті — командуючий обороною острова Іодзіма

[ред.] План Японської імперії

[ред.] Підземні укріплення і комунікації

У травні 1944 року генерал-лейтенант Курібаясі був призначений до острова Тітідзіма. На перших порах він розташував свій штаб у тамтешній фортеці, проте у результаті аналізу даних розвідки, він вирішив, що сили США атакуватимуть сусідню Іодзіму, і переніс на цей майже незахищений острів командний центр і 109-у дивізію. Було очевидно, що Іодзіма довго не встоїть перед військами противника, який володів наступальною ініціативою на морі і на суші.

До кінця серпня було завершено евакуацію цивільного населення острова, після якої Курібаясі розробив план повномасштабної фортифікації Іодзіми. Через те, що наземні укріплення не витримали б потужного вогню авіації і флоту США, задумувалося спорудити широку оборонну мережу під землею, використовуючи природні і штучно вириті тунелі.

Восени 1944 року, у битві за Пелелю, японські війська змогли успішно і впродовж довгого часу чинити опір силам США завдяки системі підземних фортифікаційних споруд. Досвід використання такої системи був узятий на озброєння захисниками Іодзіми. Усі підземні бункери і печери планувалося сполучити сіткою штучних тунелів, загальна довжина яких складала 28 км. Для виконання цих робіт з Японії були надіслані гірничі інженери. За наказом генерал-лейтенанта Курібаясі для усіх солдат острова 70 % часу витрачалося на тренування, а 30 % — на риття тунелів. Оскільки вулканічна порода Іодзіми була дуже м'яка, більшість комунікацій були спорудженні вручну. Генерал навіть видав наказ про заборону віддавати честь старшинам і офіцерам, аби не відволікати солдат від робіт і встигнути з підготовкою до приходу противника.

Проте будівництво просувалося з труднощами. Окрім виснажливої фізичної праці, солдат мучили випаровування сіркових газів і 30-50 градусна спекота. Вояки без спеціального обладнання і захисних масок могли продовжувати риття не більше як 5 хвилин. На додаток, з 8 грудня 1944 почались щоденні бомбардування острова літаками США, через що японські війська були змушені час від часу ремонтувати летовище Іодзіми, зазнаючи втрат серед обслуговуючого персоналу.

Найглибші місця тунелів залягали на 12—15 м. У північному схилі гори Сурібаті довжина комунікацій складала декілька кілометрів. Підземні печери, які вміщали лише незначну кількість солдат, були розширені до складних бункерів, у яких могло зосередитися 300—400 вояків. Виходи і входи оснащувались так, аби мінімізувати ударну силу бомб і снарядів противника. Один бункер мав розгалужену систему комунікацій, щоб уникнути його ізоляції у випадку обвалу якогось тунелю. Окрім цього, для убезпечення солдат від сіркових газів, особлива увага приділялася вентиляції підземної мережі .

Гора Сурібаті

Карта острова Іодзіма. На півдні, на краю видовженого півострова, знаходиться гора Сурібаті, по центру летовище Мотояма, а на півночі поселення Кіта.

Генерал-лейтенант Курібаясі розмістив свій основний штаб у північній частині острова, за 500 м на північний схід від поселення Кіта. Цей штаб залягав на глибині 20 м під землею, мав різноманітні бункери і був сполучений складною мережею тунелів і ходів. На другій за висотою точці острова, горі Бьобу, встановили радіорубку і метеорологічну станцію. Неподалік від гори, на південно-східному плато, було споруджено штаб полковника Ґайдо Тьосаку (街道長作), який командував усією артилерію Іодзіми. Окрім цього у різних місцях острова, під землею, залягали командні пункти полків. З усіх підземних споруд Іодзіми найбільш добротно зробленою був головний центр зв'язку на півдні поселення Кіта. Він являв собою кімнату довжиною у 50 м і шириною у 20 м. Міцність стін і стелі центру була така ж сама як у штабу-бункера головнокомандуючого Курібаясі. Їх зв'язував 150 метровий тунель на глибині 20 м. Окрім цього вздовж берегової лінії при горі Сурібаті було зведено з залізобетоні замасковані наземні доти, товщина стін яких сягала 1,2 м.

Перша лінія оборони Іодзіми складалася з декількох укріплених позицій, які розташовувалися рядами і могли підтримувати одна одну вогнем. Ця лінія простягалася від північно-західного узбережжя, проходила летовищем Мотояма і сягала села Мінамі на південному сході. По її периметру розташовувались доти, які були підкріплені танковими частинами підполковника Нісі Такеіті. Друга лінія оборони починалася декількома сотнями метрів південніше найпівнічнішої точки Кітанохана, проходила летовищем Мотояма і виходила до східного берегу. Порівняно з першою лінією, ця була менше укріплена, але підземні споруди і особливості рельєфу давали японцям переваги під час захисту цих позицій. Гора Сурібаті була окремим, наполовину незалежним оборонним районом, який містив замасковану берегову артилерію і чимало дотів. Усі дороги, по яких могли просуватися танки армії США були перериті протитанковими ровами. Північний перешийок гори був під прицілом японських артилеристів як з півночі, так і з півдня.

Наприкінці 1944 року місцеві інженери дізналися, що завдяки змішуванню цементу з чорним вулканічним пилом, якого було багато на острові, можна виготовляти більш якісний залізобетон. Це відкриття пришвидшило роботи по укріпленню Іодзіми. Через атаки підводних човнів і літаків США, будівельні матеріали часто затримувались або не приходили взагалі, тому із запланованих 28 км підземної мережі були споруджені лише 18 км. Тунель, який мусив з'єднувати гору Сурібаті і штаб головнокомандуючого, завершити не встигли. У такій ситуації японські війська зустріли перший штурм противника. Незважаючи на незавершеність робіт, існуючі підземні укріплення допомогли захисникам острова тривалий час відбивати атаки чисельно і технічно переважаючих сил США.

[ред.] Нарощування військових сил

До Іодзіми постійно прибували нові підкріплення Імперської армії Японії. Генерал-лейтенант Курібаясі насамперед перекинув сюди з Тідзіми 2-гу об'єднану бригаду у складі 5 000 вояків під командуванням генерал-майора Осуґа Котау (大須賀應). У грудні 1944 року його замінив генерал-майор Сенда Тадасуе. У зв'язку із падінням Сайпану, 145-й піхотний полк у складі 2 700 чоловік під командуванням полковника Ікеди Масао був перенаправлений до Іодзіми. Імперський флот Японії також відрядив свої сили до острова. Серед них був 204-й інженерний батальйон, робота якого сприяла прискоренню будівництва підземних укріплень. 10 серпня 1944 року до Іодзіми прибув контр-адмірал Ітімару Ріносуке з підрозділами флоту, авіації та саперів числом у 2 216 чоловік.

Барон Нісі Такеіті, командир 26-го танкового полку, золотий медаліст Олімпійських ігор 1932 року у кінному спорті.

Окрім нарощування живої сили, японці добре оснастили острів артилерією. На кінець 1944 року до бойового ладу була приведена 361 гармата калібром понад 75 мм. Серед них були 12 мінометів калібром у 320 мм, 65 траншейних мінометів середніх калібром 150 мм і легких калібром у 81 мм, 33 берегові гармати калібром понад 80 мм, а також 94 далекобійні гармати протиповітряної оборони калібром понад 75 мм. Окрім цього, війська Іодзіми мали на озброєнні понад 200 гармат протиповітряної оборони калібром 20 мм і 25 мм, та 69 скорострільних гармат калібром 37 мм і 47 мм. На додаток, до острова була доставлена нова японська зброя — ракетна артилерія, числом у 70 машин з двома типами снарядів^[4]. Ця зброя мала значну перевагу — її можна було одразу ж ховати після здійснення пострілу у підземні бункери. Таким чином, на Іодзімі було зосереджено артилерії у 4 рази більше ніж мала одна японська дивізія.

Також на острів було вирішено перекинути 26-й танковий полк з 600 вояків і 28 машин, який після дислокування у північній Маньчжурії знаходився у Пусані. Його командиром був полковник, барон Нісі Такеіті. 18 липня 1944 року на шляху до Іодзіми транспортний човен «Ніссюмару», на якому переправлявся полк, був підбитий підводним човном США «Кобія» за 250 км від острова Тітідзіма. Незважаючи на те, що загинуло лише двоє солдат, усі танки потонули. До кінця грудня вдалося доставити до Іодзіми нові 22 машини. Полковник Нісі планував вповні реалізувати мобільність танків на острові, однак після вивчення рельєфу, вирішив використати їх як стаціонарні артилерійські установки. Машини були частково закопані у землю і замасковані так, аби противник не бачив їх ні з повітря, ні з землі.

Попри безперестанні атаки авіації і субмарин США, підкріплення надходили до Іодзіми аж до початку лютого 1945 року. Врешті-решт, під командуванням генерал-лейтенанта Курібаясі зібралося близько 21 тисячі вояків. Відтепер для організації ефективної оборони головною проблемою для головнокомандуючого була ліквідація внутрішнього протистояння між офіцерами флоту і армії, яке базувалось на давній традиції клановості родів військ Імперії, що вкрай негативно позначалось на проведенні сумісних бойових операцій.

[ред.] Підготовка до оборони

В той час як вояки Іодзіми укріпляли її, генерал-лейтенант Курібаясі працював над покращенням плану оборони острова. Командир 31-ї армії генерал-лейтенант Обата у відповідності за тогочасними правилами віддав наказ про оборону берегової лінії, плануючи зустріти там війська США і завадити їхній висадці. Проте Курібаясі вважав, що така тактика не має сенсу, оскільки опір біля води викликав би у відповідь артилерійський вогонь з суден противника і зніс би усі наземні берегові укріплення японців. За планом головнокомандуючого, який базувався на досвіді битви за Пелелю, японські війська мусили облишити оборону на березі і організувати опір силам США вглибині острова. Відповідно були прийняті наступні директиви на перші дні операції:

1. Японська артилерія не відкриватиме вогонь під час превентивного обстрілу острова військами США перед висадкою, аби противник не викрив місцезнаходження японських позицій;
2. Японські війська не чинитимуть опору армії США на березі під час висадки.
3. Коли сил противника, що висадилися, заглибляться на територію острова до 500 м, японські підрозділи у околицях летовища Мотояма відкривають по ньому прицільний вогонь. Водночас, артилерія Мотоями бере під обстріл північний берег, а гармати Сурібаті — південний берег Іодзіми. ^[5]
4. Після нанесення військам США якомога більших втрат, японська артилерія переводиться на північ, до плато поблизу летовища Тідорі.

Іодзіма перед висадкою військ США.

Генерал-лейтенант Курібаясі обрав тактику війни на виснаження, яка передбачала маневрену оборону і поступове знищення живої сили противника. Для цього у підземних бункерах було заготовлено боєприпасів, харчів і ліків на 2,5 місяці. У одній з останніх директив у січні 1945 року головнокомандувач закликав остаточно укріпити всі позиції і, допомагаючи один одному, захищати їх до кінця. Проведення великомасштабних контрнаступів, відступів і банзай-атак, які могли спричинили значні втрати у живій силі японців, були суворо заборонені.

5 січня 1945 року контр-адмірал Ітімару зібрав вищих офіцерів морських сил острова і сповістив їх, що японський об'єднаний флот зазнав поразки у битві при Лейте і що війська США незабаром атакуватимуть Іодзіму. 13 лютого японський розвідувальний літак зафіксував 170 великих кораблів противника, які рухались на північний захід від Сайпану. По островах Оґасавара була оголошена бойова тривога усім японським підрозділам, а на Іодзімі завершили останні приготування.

[ред.] План США

Генерал-лейтенант Голланд Сміт, командуючий військами висадки, які штурмували Іодзіму.

9 жовтня 1944 року головнокомандувач Тихоокеанським флотом США, адмірал флоту Честер Німіц, видав наказ про початок підготовки «Операції Детачмент» по завоюванню Іодзіми. У ній брали участь 5 експедиційних корпусів. Відповідальним за успіх операції було призначено адмірала Раймонда Спруанса, командира 5-го флоту США. Його заступником постановили віце-адмірала Річмонда Тернера, командира десантних сил, який мусив вести 51-й експедиційний корпус і, водночас, головувати над рештою об'єднаних корпусів. До них входили 53-й корпус, 54-й корпус з лінкорами, 58-й корпус з 2-ма швидкісними лінкорами та 12-ма авіаносцями, і 56-й корпус під командуванням Голланда Сміта, начальника штурмових сил висадки.^[6]

Саме на генерал-лейтенанта Сміта покладалось безпосереднє здійснення операції. Його війська висадки складалися з 5-го десантного корпусу, що включав у себе 3-ю, 4-у та 5-у дивізій морської піхоти США. 3-я дивізія блискуче зарекомендувала себе у боях за Бугенвіль і Гуам, але на осінь 1944 року перебувала ще у Гуамі, проводячи зачистку території від залишків японських військ. Оскільки вона могла затриматись на три дні на початок здійснення «Операції Детачмент», було вирішено залишити її як резерв, а першу ударну висадку провести силами 4-ї та 5-ї дивізій (за виключенням 26-го полку) на південно-східному узбережжі Іодзіми^[7]. 4-а дивізія мала десантуватись по праву сторону берега, а 5-а — по ліву.

Карта плану висадки сил США і захоплення Іодзіми.

План командування США по захопленню острова був схематично простим. За ним, війська мусили швидко оволодіти південно-східним узбережжям Іодзіми і, розділившись на дві групи, захопити південну гору Сурібаті та ліквідувати японські позиції на півночі острова. Взяття Сурібаті покладалось на 5-у дивізію, а опанування північними плато — на 4-у дивізію. Передбачалось, що у випадку зволікання із захопленням цих двох пунктів, десантники США понесуть великі втрати від перехресного артилерійського вогню противника. Зокрема, на прес-конференції 16 грудня 1944 року, Сміт заявив, що в ході операції загинуть або будуть поранені щонайбільше 15 000 солдат.

Трикілометрове південно-східне узбережжя Іодзіми було поділено на 7 десантних зон — "пляжів", довжиною по 457,2 м кожна. Вони отримали свої назви з півдня на північ — зелена зона, 1-а червона зона, 2-а червона зона, 1-а жовта зона, 2-а жовта зона, 1-а синя зона і 2-а синя зона. Також були встановлені рубіжні лінії О-1 і О-2, на які мусили вийти війська США під час виконання операції.

Згідно плану, 28-й полк 5-ї дивізії морської піхоти мусив висадитися у зеленій зоні і просуватися у напрямку гори Сурібаті. Справа від нього десантувався 27-й полк цієї ж дивізії, який повинен був пробитися до західного узбережжя острова і, змінивши курс на північний схід, вийти до лінії О-1. 26-й полк 5 дивізії було залишено у резерві. 23-й полк 4-ї дивізії мусив висадитися у жовтих зонах, захопити летовище Тідорі і, просуваючись на північ до Мотоями, вийти на рубіж О-1. 25-й полк цієї ж дивізії повинен був десантуватися у 1-й синій зоні, опанувати 2-у синю зону і, також пройшовши летовищем Тідорі, вийти на лінію О-1. 24-й полк було вирішено зробити запасним.

[ред.] Сили учасників

[ред.] Японська імперія

•   Японська імперська армія (загальна кількість: 13 586 чоловік）

• • Корпус Оґасавара (109-а дивізія, командир корпусу：генерал-лейтенант Курібаясі Тадаміті, керівник штабу：полковник Такаісі Тадасі (高石正), прикріпний командир дивізії: генерал-майор Осуґа Котау (大須賀応))
    • Безпосередні частини корпусу Оґасавара
      • 17-й окремий піхотний полк
      • 145-й піхотний полк (командир: полковник Ікеда Масао (池田益雄))
      • 26-й танковий полк (командир: полковник Нісі Такеіті (西竹一))
    • 2-а об'єднана бригада (командир: генерал-майор Сенда Садасуе (千田貞季), прикріпні командири бригади: Полковник Адзуті Канехіко (厚地兼彦), полковник Хорі Сейіті (堀静一))
      • Кулеметна рота 309 окремого піхотного полку (командир: лейтенант Абе Такео (阿部武雄))^[8]
      • бригада польової лікарні (командир: капітан Ноґуті Івао (野口巌))^[9]
      • Артилерійська бригада (командир: полковник Ґайдо Тьосаку (街道長作))
      • 309-й окремий піхотний полк

•   Японський імперський флот (загальна кількість 7 347 чоловік)
  • • Безпосередні частини корпусу Оґасавара
      • 27-а авіаційна ескадрилья (командир: генерал-майор Ітімару Ріносуке (市丸利之助)
      • Гарнізон Іодзіми (командир: полковник Іноуе Самадзі (井上左馬二))
      • Авіаційний корпус Південних островів
      • 204-й інженерний полк

[ред.] США

•   Експедиційні війська до Іодзіми (головнокомандувач：віце-адмірал Річмонд Тернер, заступник: контр-адмірал Гаррі Гілл）
  • 51-й експедиційний корпус (командир: віце-адмірал Річмонд Тернер)
  • 53-й експедиційний корпус (командир: контр-адмірал Гаррі Гілл）
  • 54-й експедиційний корпус (командир: контр-адмірал Бетрам Роджерс）
  • 58-й експедиційний корпус (командир: віце-адмірал Марк Мітчер）
  • 56-й експедиційний корпус (командир: генерал-лейтенант морської піхоти Голланд Сміт）
    • 5-й десантний корпус（командир: генерал-лейтенант морської піхоти Гаррі Шміт, керівник штабу: бригадний генерал морської піхоти Вільям Роджер, загальна кількість: 61 000 чоловік)
      •   3-а дивізія морської піхоти (командир: генерал-майор Ґрейвс Ерскін)
        • 9-й полк морської піхоти
        • 21-й полк морської піхоти
        • 12-й артилерійський полк
        • 3-й танковий батальйон
      •   4-а дивізія морської піхоти (командир: генерал-майор Кліфтон Кейтс)
        • 23-й полк морської піхоти
        • 24-й полк морської піхоти
        • 25-й полк морської піхоти
        • 14-й артилерійський полк
        • 4-й танковий батальйон
      •   5-а дивізія морської піхоти (командир: генерал-майор Келлер Роккі)
        • 26-й полк морської піхоти
        • 27-й полк морської піхоти
        • 28-й полк морської піхоти
        • 13-й артилерійський полк
        • 5-й танковий батальйон

[ред.] Хід битви

4-а дивізія морської піхоти США направляється до Іодзіми (19 лютого 1945 року).

Розбиті японським артилерійським вогнем бронетранспортери морської піхоти США.

Морська піхота США обстрілює гору Сурібаті.

«Підняття прапору на Іво Джіма» (всесвітньо відоме фото Джо Розенталя). Японські захисники острова скидатимуть цей прапор двічі.

Розбитий японський дот із 120 мм гарматою.

Просування морської піхоти вглиб острова.

Підбитий японцями танк США на підходах до летовища Мотояма.

Ряди з тілами загиблих вояків 3-ї дивізії морської піхоти США на узбережжі.

Кінець операції. Пошкоджена техніка військ США на березі Іодзіми. на передньому плані видніється загиблий десантник.

Кінець операції. Прапор японського піхотного полку захоплений солдатами США.

[ред.] Десант військ США

16 лютого 1945 року усі експедиційні корпуси США, що були вислані до Іодзіми, наблизились до острова і розпочали його обстріл з корабельної артилерії. Командування морської піхоти вимагало вести артпідготовку впродовж десяти днів перед тим як розпочнеться висадка основних сил. Проте керівництво флоту відмовилось це робити, через бажання заощадити снаряди для майбутньої кампанії на Окінаві, і скоротило артобстріл до трьох днів. Японські війська відповіли на бомбардування противника гарматами з гори Сурібаті і завдали серйозних пошкоджень частині його суден.^[10]Проте цими ж діями захисники острова дали знати флотилії США своє місцезнаходження і викликали на себе прицільний вогонь лінкорів, який знищив практично всю основну артилерію гори. Через безперестанний обстріл Сурібаті диміла, а весь острів укрився пиловою завісою.

19 лютого 1945 року, о 6:40, кораблі США розпочали черговий обстріл Іодзіми. О 8:05 їх змінили 120 літаків B-29, які піддали острів черговому бомбардуванню. З 8:25 прибережні судна знову відкрили вогонь, який тривав 45 хвилин. О 9 годині ранку 4-а та 5-а дивізії морської піхоти США розпочали висадку на Іодзіму. Не зустрівши опору на узбережжі, вони просунулись вглиб острова.

Саме цього чекали японські вояки, які витримали потужний артобстріл і бомбардування у підземних бункерах. О 10:00 з усіх точок вони відкрили прицільний вогонь по передовим загонам противника. 24-й і 25-й полки морської піхоти США за кілька годин час втратили 25 % свог�