Історія Чилі
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Історія Чилі почалася з заселення регіону близько 13 тисяч років тому. У 16 столітті розпочалося завоювання і підкорення території сучасної Чилі іспанськими конкістадорами, у 19 столітті чилійський народ отримав незалежність від колоніальної влади. Значний вплив на розвиток Чилі до початку Другої світової війни мав видобуток селітри та міді. Багатство природних ресурсів значною мірою посприяло розвиткові економіки країни, однак також ставило у залежність від інших держав і часто призводило до воєн. Після столітнього керівництва християнсько-демократичного уряду у 1970 році до влади прийшов соціалістичний президент Сальвадор Альєнде. Проте путч Августо Піночета 11 вересня 1973 року встановив 17-літню диктатуру. В цей час було здійснено ряд радикальних економічних реформ. З 1988 року в країні впевнено розвиваються демократичні тенденції розвитку.
До історії Чилі також включають історію острова Пасхи, що належить країні. Вона розглядається в статті Історія острова Пасхи.
Зміст |
[ред.] Історія Чилі до приходу іспанців
Головна хвиля переселенців, що стали предками доколумбового населення Америки, близько 14-10 тисяч років до нашої ери перетнула Берингову протоку. Деякі дані вказують, про те, що до цієї хвилі могла бути ще одна, маршрут переселення якої залишається невідомим, і представники якої ймовірно є предками деякої частини сучасного населення Патагонії. Після приходу до Америки азіатської хвилі міграції, заселення континенту проходило у південному напрямку, поки не було заселено Вогняну Землю — крайню південну точку Південної Америки. Першими поселенцями на території сучасної Чилі були племена індіанців-кочівників, які близько 13 тисяч років тому заселили родючі передгір'я Андів та оазиси пустелі Атакама, саме тут розташована найстаріша на території Чилі археологічна ділянка Монте-Верде. Проте кліматичні умови, а особливо посушливість пустелі Атакама не сприяли густому заселенню території. У період між 8000 і 2000 роками на території сучасної провінції Аріка існувала культура Чінчорро, представники якої першими у світі муміфікували померлих. Близько 2000 року до нашої ери на півдні країни з'явилися сільське господарство та скотарство.
В доінкський період на території Чилі жили численні народи, які історики зазвичай поділяють на три головні культурні групи: Північна група, що включала народи чанго, атакаменьйо та аймара, які мешкали між річками Лаука і Копіапо, на південь до річки Аконкаґуа мешкали діаґіти. Ці народи займалися рибальством, землеробством, полюванням, ремеслом і вели торгівлю між собою. Деякі з індіанців цього району мали відносно високу культуру, так атакаменьйо були відомі своїм будівництвом фортець, прикладом яких є Пукара-де-Кітор, неподалік від міста Сан-Педро-де-Атакама.
Центральна група включала народ мапуче (арауканів) та пов'язані народи, що населяли територію між річкою Чоапа і островом Чилое та займалися сільським господарством, культурний вплив мапуче на регіон, відомий як арауканізація, продовжився і після прибуття іспанців.
Південна група включала численні племена мисливців та збирачів. Так на південний захід від фіорду Релонкаві в Андах селилися чикілане і пойя, на острові Чилое мешкали чоно. Вогняну Землю в той час заселяли племена алакалуфів, яґанів, она (селькнамів) і хауш.
З приходом до влади 10-ого інки Тупака Юпанкі в 1471 році почалося проникнення інків на територію Чилі. Під час його правління, у 1473 році інки захопили територію до річки Мауле, південніше Куріко. Але там вони зіткнулися з масовим опором місцевих індіанських племен, тому завоювати південніші території інкам не вдалося. Майже все корінне населення північного Чилі перебувало під владою інків. Для прикладу, плем'я пікунче було цілком підкорене інками. Згодом на цих теренах розгорнулися бої між індіанцями та іспанськими конкістадорами.
[ред.] Колоніальний період
[ред.] Конкіста
Першим європейцем, хто ступив на територію Чилі, був Фернан Магеллан, кораблі якого 1520 року досягнули території неподалік сучасного міста Пунта-Аренас. На честь мореплавця було названо Магелланову протоку. Місце, де висадився Магеллан, мало назву «Tchili», що з індіанської мови означало сніг. Звідси і пішла майбутня назва держави. За іншими версіями, назва країни походить також від слова «chili», що означає «там, де закінчується сніг» і було дуже поширеним серед носіїв мови кечуа. На перший погляд здається дивним, чому країну з теплим кліматом назвали так. Однак за легендою конкістадори питали в індіанців Перу, вказуючи на високі південні гори вкриті вічними снігами, що за країна лежить на півдні. Індіанці ж відповідали "чілі" тобто "там сніг" маючи на увазі засніжені високогірні перевали.
1533 року армія іспанських конкістадорів на чолі з Франсиско Пісарро без особливих труднощів заволоділа центральними містами держави інків. Проте всю Чилі захопити не вдалося — військам заважала пустеля та гори, через це значна частина території сучасного Чилі певний час перебувала в ізоляції. Першими європейцями, які змогли досягнути Чилі по суші були Дієґо де Альмаґро та його команда, що почали свою подорож у місті Куско в Перу 1535 року. Дієго де Альмагра вирушив у пошуках золота, проте так і не зміг його знайти. Свого супутника Ґомеса де Альварадо він відправив у південному напрямку. До річки Мауле вони змогли добратися без перешкод збоку місцевого населення. Але біля річки Ітата їх чекали важкі бої з арауканами, і загону Альварадо довелося відступити.
У 1540 році Педро де Вальдівія, офіцер, підпорядкований Піссаро, вирушив з невеликим загоном солдат та шукачів пригод загальною кількістю близько сотні з віце-королівства Перу на південь, на територію сучасної Чилі. Не зважаючи на те, що йому довелося зіткнутися із серйозним опором корінного населення, Вильдивія все ж спромігся заснувати там перше європейське поселення. На захоплених землях невдовзі виникли міста Сантьяго, Ла-Серена і Вальпараїсо, які на початку служили іспанцям в якості невеликих укріплених поселень-форпостів. Зі свого боку індіанці-араукани почали оборонятися і 1541 року напали на Сантьяго. Іспанському війську довелося воювати з 20 000-тисячною армією індіанців. Іспанських конкістадорів врятувала лише винахідливість коханої Педро де Вальдівії — Інес де Суарес, що полягала у метанні в ряди індіанського війська відрубаних голів загиблих воїнів. Тільки завдяки цьому іспанцям вдалося змусити арауканів до втечі.
[ред.] Арауканська війна
Іспанці прагнули поширити свою владу південніше. У 1550 році було засновано місто Консепсьйон, а в 1552 — Вальдівія. Індіанці на чолі з Лаутаро чинили надзвичайно запеклий опір іспанським завойовникам. Восени 1553 року індіанці напали на гарнізон іспанців поблизу форта Тукапель і вбили Педро де Вальдівію. Вважають, що вони змусили його пити розплавлене золото. Араукани знищили більшу частину заснованих іспанцями міст та поселень.
Новий губернатор Чилі Ґарсія Уртадо де Мендоса ще з більшою жорстокістю намагався підкорити індіанців. За його наказом Франсиско де Віягра вирушив у похід проти тубільців. 26 лютого 1554 року його війська були вщент розбиті арауканами у битві при Маріуенью. Після своєї перемоги араукани знову почали знищувати іспанські поселення. Після того, як було захоплено Консепсьйон у 1555 році, індіанці вирушили на Сантьяго. Але знищивши фортецю Петероа, араукани несподівано припинили наступ, розраховуючи на те, що іспанці готують сильний контрнаступ. Коменданту іспанського форта Імперіал Педро де Віяґра в результаті вдалося 1 квітня 1557 року вбити ватажка арауканів Лаутаро під час несподіваного нічного нападу.
Іспанському письменнику Алонсо де Ерсійя і Суніга (Alonso de Ercilla y Zúñiga) було доручено створити опис чилійських воєнних походів губернатора Ґарсії Уртадо де Мендоса 1557 — 1559 років. Але те, що було зроблено письменником, значно відрізнялося від того, що вимагав від нього губернатор. Поема Алонсо де Ерсійя і Суніга «Ла Араукана» описувала жорстокість і звірства ласих на золото та владу конкістадорів і показувала мужність та хоробрість арауканського народу, які героїчно боронили себе від загарбників.
16 грудня 1575 року місто Вальдівія серйозно постраждало від землетрусу, який за силою наближався до землетрусу 22 травня 1960 року, найсильнишого в історії людства взагалі. Землетрус викликав зсуви ґрунту, селі та кам'яні обвали, які перекрили витік з озера Ріньїуе. Через декілька місяців створена селями дамба прорвалася, і вода затопила місто. Адміністратор міста та хроніст Чилі Педро Мариньйо де Лобера надав значну допомогу потерпілим, а також прийняв активну участь у відбудові зруйнованого міста.
У 1597 році новим воєначальником аракуанів був обраний Пелентаро. Саме він і розпочав наступ на міста Вальдівія та Осорно, а також на інші міста та поселення Аракуанії на прилеглих територіях. У 1599 році було захоплено Вальдівію, після чого іспанці втратили контроль над цим регіоном на кілька десятиліть. Губернатор Алонсо де Рібера був змушений відступити з підпорядкованою йому армією за річку Біобіо. В 1641 році іспанці підписали Куїллінський мирний договір з арауканами, за яким кордон між державами проходив по річці Біобіо. Проте мирний договір протримався лише рік. Іспанці час від часу робили спроби відвоювати колись захоплені території, але марно. 1770 року пеуенче та араукани вщент розбили іспанську армію. І лише через приблизно 3 століття після початку арауканських воєн, у 1881 році, чилійські та аргентинські війська спромоглися завоювати колись втрачені території. Війни між арауканами та іспанцями, що тривали 3 століття, є одним з найтриваліших конфліктів в людській історії. Конфлікт між індіанцями та чилійською владою існує і по сьогодні. 2000 року арауканами було захоплено бюро Європейського Союзу в Сантьяго в знак протесту проти переділу землі.
[ред.] Адміністративне підпорядкування в колоніальний період
В колоніальний період територія Чилі входила до складу іспанського віце-короліства Перу, заснованого у 1542 році. В 1609 році була створена Чилійська Королівська аудієнція, що розширювало права Чилі та сприяло утворення автономії, наприклад у справах, які стосувалися прав на водні території. 1778 року іспанці змінили статус чилійських провінцій: відтепер утворювалося чилійське самостійне капітанство у складі Іспанського королівства. З 1749 року в Чилі почали карбуватися золота та срібна монети.
[ред.] Економічний і суспільний розвиток
Оскільки запаси золота і срібла в Чилі були відносно невеликими і невдовзі вичерпалися, країна не викликала великого інтересу і економічний її розвиток йшов доволі повільно. Сільське господарство було основною галуззю економіки. Родючі долини центрального Чилі забезпечували її північних мешканців необхідними продуктами харчування. У Чилі прижилася система асьєнд, або, як їх стали називати пізніше, еканамьєнд, при якій автохтонне населення методами залякування та репресій фактично перетворювалося на рабів. За одним із законів, іспанцям заборонялося жити разом з індіанцями. Цим різним народам доводилося створювати окремі поселення. Тих, хто не корився закону, чекало вигнання з країни і конфіскація майна. Расові обмеження також поширювалися на метисів та негрів, яким заборонялося жити з тубільцями.
1578 року Френсіс Дрейк за наказом англійської корони прибув до Чилі, спочатку напавши на місто Вальпараїсо, а згодом зробив спробу захопити місто Ла-Серена. У наступні десятиліття на порти Чилі неодноразово нападали англійські пірати. Окрім частих нападів індіанців на економічний розвиток країни негативний вплив також мали землетруси, виверження вулканів та цунамі. Багато міст було повністю зруйновано, наприклад Вальдівія у 1575 році та Консепсьйон у 1570 і 1751 роках. 13 травня 1647 року надзвичайно потужний землетрус знищив місто Сантьяго, внаслідок чого загинуло 12 тисяч осіб. У 1730 і 1783 роках стихія знову знищила місто. Між 1598 і 1783 роками іспанській владі в Чилі заважали як напади англійських піратів, так і контрабандна торгівля голландських купців.
До цього періоду відноситься відомий епізод, коли шотландський мореплавець Александер Селькірк, був висаджений піратами в 1704 році на один із островів архіпелагу Хуана Фернандеса, де він провів 4 роки. Ця подія лягла згодом в основу сюжету роману Даніеля Дефо «Пригоди Робінзона Крузо» 1719 року.
[ред.] Незалежність
.jpg.html)
Могутність колоніальної Іспанії значно послабилася у часи Наполеона Бонапарта, особливо після того, як він посадив на іспанський трон свого брата Жозефа. 18 вересня (національне свято країни), у Чилі була створена вірна королю хунта, що взяла на себе функцію сил супротиву і створила свою власну армію. Між королівськими роялістами та ліберальними патріотами, очолюваними Хосе Міґелем Каррера, відразу ж спалахнула громадянська війна. У 1812 року під керівництвом брата Каррери, групою чилійців було розроблено конституцію Чилі, що проголошувала незалежність Чилі при формальному керівництві іспанської корони. У 1813 році влада перейшла до рук головнокомандуючого патріотів Бернардо О'Хіґґінса.
Іспанські війська на чолі із генералом Маріано Осоріо вирушили у відповідь на Вальдівію з метою знищити патріотів. У боротьбі за незалежність Чилі, як і загалом усіх південнамериканських країн, найбільшу участь брали креоли. Індіанці загалом не приймали участі у бойових діях або ж підтримували роялістські сили. 1 жовтня 1814 року чилійська армія визволення на чолі з Хосе Міґелем Каррера та Бернардо О'Хіґґінсом, була розбита військами іспанців, через що керівники чилійської армії були змушені втекти до Аргентини. Період 1814—1817 років в історії Чилі називається періодом реконкісти. За допомогою аргентинського революціонера Хосе де Сан-Мартіна чилійцям вдалося зібрати нову армію проти іспанців. Ця армія невдовзі перейшла Анди і 12 лютого 1817 року розбила армію іспанців у битві при Чакабуко.
12 лютого 1818 року Чилі було проголошено незалежною державою, а дещо пізніше, 5 квітня 1818 року патріоти здобули ще одну значну перемогу у битві при Майпу. В 1820 році чилійська флотилія на чолі з найнятим на службу британським адміралом Томасом Кокрейном захопила Вальдівію. Остаточну перемогу вдалося здобути лише 1826 року, коли були розбита втікаюча іспанська армія, що знайшла собі притулок на острові Чилое. Проте конфлікт продовжувався і далі у формі громадянської війни між патріотами та монархістами аж до виборів президента Чилі Хосе Сантьяго Порталеса в 1833 році.
О'Хіґґінс був обраний першим президентом Чилі. Згодом він зробив спробу здійснити цілий ряд важливих соціальних реформ, але не отримавши підтримки з боку великих землевласників, був змушений покинути президентський пост у 1823 році. О'Хіґґінс помер в Перу, в еміграції. Боротьбу за владу продовжили в подальшому ліберали та консерватори. Перемогу здобули противники реформ — консервативні багаті землевласники. У 1833 році була прийнята президентська конституція, що вирізнялася своїм авторитарним характером і переважно мала такі положення, які задовольняли тодішнього лідера консерваторів Дієґо Порталеса Паласуелоса.
[ред.] Рання республіка
[ред.] Консервативна республіка
В період президенства Хосе Хоакіна Прієто в 1831—1841 роках основну владу в країні отримав віце-президент Порталес, який зумів затвердити конституцію 1833 року, що надавала президенту і віце-президенту виключні повноваження. З цією конституцією почалася доба авторитарної республіки, що тривала до громадянської війни 1891 року, перший період якої характеризувався правлінням консерваторів. В 1837 році Порталес був вбитий і на зміну йому в 1851 році було обрано нового президента Мануеля Монтта Торреса, який керував Чилі до 1861 року. В тому ж році в Чилі було створено радикальну партію (Partido Radical).
Цей період відзначився культурним розвитком у країні: було введено шкільну систему, 1848 року було засновано Чилійський університет, у 1888 — Католицький університет Понтіфісія. Венеціанець Андрес Белла розробив перший збірник громадських законів — Чилійський громадський кодекс, який вступив у дію 1 січня 1857 року. В 1853 році чилійська пошта почала використовувати перші поштові марки.
У 1836 році сталося об'єднання Болівії та Перу, що сприйнялося Чилі та Аргентиною як серйозна зовнішня загроза. Невдовзі виникла так звана Конфедеративна Перуансько-Болівійська війна, що протривала до 1839 року.
В умовах економічного піднесення, вплив чилійських лібералів значно посилився в політичному життя країни. У 1859 році в Капіапа і Чаньянчильйо розпочалася конституційна революція. Керівником шахт Емітеріо Гоенечеа була введена власна срібна валюта. У відповідь на це, Мануелем Монттом Торресом у регіон була направлена армія для придушення революції. 29 квітня 1859 року армійський корпус під керівництвом лейтенанта Сальвадора Уррутия розбив революційну армію на чолі з Педро Леоном неподалік від Ла-Серена.
Останні роки консервативної республіки характеризувалися конфліктом у правлячій верхівці Чилі, частково викликаним конфліктом з церквою («ризничним питанням»), що розкололо уряд Монтта та привело до утворення опозиційної партії Ліберально-консервативного союзу (Fusión Liberal-Conservadora).
[ред.] Ліберальна республіка
Консервативна республіка закінчилася з обранням ліберала Хосе Хоакіна Переса в 1861 році. Першою проблемою, з якою довелося мати справу новому президенту, була Іспано-південноамериканська війна. Проте, війна не була тривалою, в морській битві при Папудо чилійці завдали поразки іспанському флоту, незабаром після того бойові дії припинилися.
Загалом Перес продовжив експансійну політику попереднього уряду, просуваючи чилійський вплив на південь, в Арауканію, і на північ, в пустелю Атакама.
При наступному президентові Федеріко Еррасурісі Саньярту, Ліберально-консервативний союз розпався, і місце правлячої партії зайняв союз лібералів з радикалами. При цьому були внесені поправки до конституції 1833 року, що знизили кворум в парламенті та надали більше повноважень кабінету міністрів країни. Також в 1874 році була реформована судова система, зокрема суди отримали можливість розгляду церковних питань.
[ред.] Тихоокеанська війна
Тихоокеанська війна, яку вела Чилі між 1879 і 1883 роками проти Перу та Болівії, в основному йшла за вплив над містом Антофаґаста, яке нині є столицею чилійського регіону Антофаґаста. Головна боротьба йшла за великі поклади нітратів на цій території.
Чилійські підприємці розпочали видобування нітратів тут ще 1873 року, що і дало підставу для утворення таємного альянсу між Перу та Болівією для того, щоб заволодіти чилійськими підприємствами. За договором 1874 року Чилі гарантувала Болівії контроль над спірними територіями, але при умові, що Чилійська компанія на 25 років звільняється від податків.
Проте не зважаючи на домовленості, 1878 року президент Болівії Іларіон Даса ввів податки для підприємств, датуючи їх ще 1874 роком. Це було розцінено як провокація на інтервенцію, яка в свою чергу знищила би всі попередні домовленості щодо кордонів. Тихоокеанська війна закінчилася для Чилі значними територіальними здобутками — її володіння були розширені на північ. Між Чилі та Перу було підписано Анконський договір, за яким міста Аріка і Такна залишалися тимчасово під чилійським контролем. Лише 1929 року місто Такна було передано Перу, а Аріка до сьогодні залишилася у межах Чилі. Болівія в результаті війни втратила вихід до Тихого океану, а також території пустелі Атакама. Проте болівійський уряд й до сьогодні вимагає від Чилі вільного виходу до океану.
[ред.] Останні роки ліберальної республіки
Після Тихоокеанської війни територія Чилі значно розширилася. У той же час в 1881 році була остаточно підкорена Арауканія, де чилійський уряд створив систему фортець для забезпечення свого контролю. В 1888 році Чилі здобула контроль і над островом Пасхи. Проте і втратила деякі ділянки окупованої перуанської території і частину східної Патагонії, яка відійщла до Аргентини згідно договору 1881 року. За новим договором, кордон між Чилі та аргентиною пройшов по вододілу Анд.
Територіальні придбання викликали швидкий економічний ріст країни, перш за все видобутку селітри, що вивело Чилі з економічної кризи 1870-х років. Багато європейських, перш за все британських, компаній активно інвестували гірничу промисловість півночі країни. в 1880-х роках «біле золото» давало 75 % бюджету країни.
За часів президенства Хосе Мануеля Бальмаседи (з 1886 року) була споруджена найкраща на континенті система залізниць, був побувований віадук Маєко (Malleco).
Проте між лібералами назрівав розкол. Він досяг апогею, коли в 1891 році парламент відмовився ухвалити запропонований президентом бюджет країни. У відповідь 1 січня 1891 року президент заявив про продовження дії попереднього буджету та розпустив парламент на три місяця. Того ж дня парламент оголосив президентські дії незаконними та звільнив його с посади. Тоді як командування флоту підтримало варламент, командування армії підтримало президента, що призвело до початку громадянської війни.
[ред.] Громадянська війна і парламентська республіка
Протягом громадянської війни 1891 року силам парламенту вдалося нанести дві великі поразки президентським силам: в битві при Конконі (Concón, 20 серпня) і в битві при Пласії (Placilla, 28 серпня), і вже в серпні вони взяли Сантьяго. Бальмаседа укрився в аргентинському посольстві, і 19 вересня 1891 року, наступного дня після закінчення його президентського терміну, закінчив своє життя самогубством.
Період від громадянської війни до 1925 року в історії Чилі має назву «парламентської республіки». Парламентська республіка існувала в Чилі від закінчення громадянської війни 1891 року до конституційної реформи 1925 року. Після короткої, але кровопролитної війни була прийнята нова конституція, що проіснувала до 1925 року.
Цей період характеризувався домінуванням в політиці олігархією над великими землевласникими, власниками добуваючих підприємств і чилійськоїю аристократією. Хоча конституція і не була змінена, Національний конгрес домінував в політиці, тоді як президент перетворився на представницьку фігуру, без права прийняття важливих рішень без ухвалення парламентом та позбавлений можливості проведення важливих реформ. Кабінети міністрів формувалися і розпускалися конгресом із частою зміною міністрів, що заважало їх ефективній роботі. Наприклад, протягом п'ятирічного президенства Германа Рієско було змінено 17 кабінетів і 73 міністрів.
Однак, не зважаючи на політичну нестабільність протягом цього періоду, економіка країни успішно розвивалася, перш за все через доходи від продажу селітри, що дозволило спорудження, наприклад, Трансандійської залізниці і Національного музея витончених мистецтв, святкування століття незалежності країни тощо.
Проте, економіка значно постражджала, коли 16 серпня 1906 року сильний землетрус, а після нього і цунамі майже повністю знищили місто Вальпараїсо, внаслідок чого загинуло близько 20 тисяч осіб.
На міжнародній арені, за британським посередництвом, булі вирішені прикордонні питання з Аргентиною щодо південної частини Андського регіону, через те, що лінія кордону по вододілу, яку захищала Чилі, і по найвищих веришнах, яку захищала Аргентина, не співпадають у цьому районі. В той же час обидві країни та Бразилія підписали пакт ABC (за першими буквами назв країн), ціллю якого було сприяння економічній кооперації між країнами регіону та зменшення впливу США.
Протягом Першої світової війни Чилі залишилася нейтральною.
Цей період також характеризувався значною імміграцією до країни та її урбанізацією, що привели до збільшення активності робітничого руху. Велику увагу привертала значна кількість нещасних випадків на промислових підприємствах та жорстокі заходи, якими уряд придушував народні виступи, наприклад різанина в школі Санта-Марія-де-Ікіке. У відповідь почали створюватися профспілки та була заснована Соціалістична Робоча Партія.
В 1920 році виникла дуже напружена соціальна ситуація. Обраний в 1920 році президент, Артуро Алессандрі, спробував запровадити закони, які би збільшували рівень соціального захисту, проте не зумів провести їх через конгрес. Військовий виступ проти політики конгресу в 1924 році, Ruido de sables, змусив парламент прийняти нові закони. Проте Алессандрі відмовився бути маріонеткою військових і залишив свою посаду. Хоча конгрес і відмовився визнати його відставку, Алессандрі залишив країну і виїхав до Італії. У його відсутність владу в країні захопила військова хунта, що 11 вересня 1924 року розпустила конгрес. Генерал Карлос Ібаньєс дель Капмо, що в 1925 році очолив хунту, добився повернення Алессандрі, якому була надана можливість складення нової конституції країни, і який 20 березня 1925 року знову був обраний на президентську посаду. Нова конституція, прийнята 18 вересня 1925 року, надавала більшу владу президентові, що поклало кінець парламентській республіці.
[ред.] Президентська республіка
[ред.] Між світовими війнами
Нова конституція Чилі, розроблена Алессандрі, була більш прогресивною, ніж попередня, і діяла в країні до 1980 року. Проте, сам Алессандрі не зумів підтримати єдність союзного ліберально-радикального уряду. В результаті його колишній союзник Карлос Ібаньєс дель Кампо, на той час міністр оборони, очолив воєнний переворот і захопив владу в країні. Диктарура не була тривалою, і наступного року, після формального закінчення терміну Алессандрі, були проведені нові президентські вибори. Президентом був обраний Еміліано Фіґуероа Ларраїн, хоча дійсну владу в країні зберігав популярний Ібаньєс дель Кампо, який сам формально став президентом після відставки Ларраїна в 1927 році. Хоча в 1931 році з великим відривом переміг кандидат Радикальної партії Хуан Естебан Монтеро, численні революційні виступи в країні змусили його залишити посаду в 1932 році, а президентом знову був обраний Алессандрі.
У 1934 році розпочалося значне за своїми наслідками та кількістю селянське повстання в Ранкуйлі. Араукани спробували відвоювати деякі території, що раніше належали їм. Лише за допомогою регулярної чилійської армії повстання вдалося подолати.
[ред.] Правління радикалів
Після закінчення терміну Алессандрі в 1938 році (і до 1952 року) влада перейшла до радикальних сил, що сприяли збільшенню впливу влади на економічне життя держави.
На початку 1930-их років в Латинській Америці значно поширився фашизм. На противагу йому у 1936 році в Чилі було створено антифашистський народний фронт, до чого також долучилися Радикальна партія на чолі з Педро Аґірре Серда. Наступного року було створено фашистське об'єднання «Національна Фаланга». У 1938 році до антифашистського народного фронту долучилася партія соціалістів. Політичне протистояння ставало дедалі сильнішим та помітнішим і більш жорстоким: під час планування замаху на президента поліцією було вбито групу активістів національно-соціалістичної молоді в будинку соціального страхування. 1938 року національно-соціалістичний рух робить спробу захопити владу в державі шляхом заколоту, що призводить до різанини з великою кількістю жертв. У 1941 році Антибільшовицький національний фронт припинив своє існування через незгоду соціалістів з пактом Сталіна і Гітлера, а також зі смертю Аґірре.
1939 року в ніч з 24 на 25 січня при землетрусі в Чияні загинуло 25 тис. з 41 тис. жителів міста. Сьогодні Чиян є містом з суто сучасними будинками, оскільки усі раніше існуючі історичні будівлі були зруйновані внаслідок землетрусу.
Під час