Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Історія Маріуполя

Територія сучасного Маріуполя була заселена людьми ще з найдавніших часів: тут була знайдена стоянка людей древнього кам'яного віку (40-10 тис. років тому).

Зміст 1 Неоліт 2 IX—X століття 3 XVI—XVIII століття 4 1778—1882 роки 4.1 Вулиці й площі старого Маріуполя 4.2 Церкви старого Маріуполя 5 1882—1917 роки 5.1 Революційні події в Маріуполі 6 1917—1941 роки 6.1 Зміни адміністративного статусу 7 1941—1943 роки 8 1943—1991 роки 8.1 Розвиток металургії міста в 1950-80-х роках 8.2 Історія міськелектротранспорту 9 1991—2006 роки 10 Література 11 Посилання 12 Дивися також

[ред.] Неоліт

У VI тисячолітті до н. е. в Приазов'ї під впливом Малої і Передної Азії склався свій центр ранніх ( сурських, 5700 - 4350 років до н. е.) неолітичних культур (новий кам'яний вік). Тваринництво тут розвивалося за моделлю Східної Європи (домінування корів і овець), розвивалось гончарство, було глинобитне житло, вирощували ячмінь, просо, карликову пшеницю. Сурські громади розселилися на території Подніпров'я, Приазов'я (в тому числі в низов'ї річки Молочної: поселення Семенівка 1 і Кам'яна Могила 1, відомий грот «Чурінг» й печера «Колдун»), однак на території самого Маріуполя ранніх неолітичних поселень немає.

Археологічні розкопки унікального Маріупольського могильника (могильник виявлений в 1930 р. під час будівництва заводу «Азовсталь») на території лівого берега Кальміуса виявили пізньонеолітічне родоплемінне поховання (5500-5200 років до нашої ери) нижньодонської культури. Там було знайдено 122 поховання людей, кераміку, поховальний інвентар, мушлі молюсків, пластини і скребки з кременю, намиста(в тому числі у вигляді півмісяця, які, як припускають, відігравали роль грошей), поховальні савани, охру - символ крові та вогню, якою осипали трупи померлих та інші предмети. На керамічному посуді вчені побачили орнаментальний малюнок, який був незмінним у всіх похованнях від Дніпра до Дону. У людей, похованих в Маріупольському могильнику, була розвинена релігійна система (існували амулети, фігурки биків-фетишів, булави, близьке розташування до річки, якою, за багатьма віруваннями, душі мертвих вирушали в інший світ). Серед знахідок - 2 вирізьблені фігурки бика - зразки реалістичного мистецтва, перламутрове намисто, нашивки для одягу із ікл кабана, прясельце (знаряддя ткацтва). Останки належали людям європеоїдної раси, що мали великий зріст (172-174 см), дуже довгі ноги, масивний скелет.

З археологічних даних відомо, що частина населення ніжньодонської культури близько 5100 року до н. е. під тиском посушливого клімату пішла в Західне Приазов'я й оселилася поруч з племенами сурської культури. В результаті їх взаємодії з'явилася нова культура - азово-дніпровська (5100 - 4350 до н. е.). Крім Маріупольського могильника неолітичними стоянками в Приазов'ї є: Раздорське, Самсоново, Ракушечний Яр, 5 поховань на хуторі Каратаєво (Ростов-на-Дону).

[ред.] IX—X століття

На початку першого тисячоліття до нашої ери в північному Приазов'ї жили племена піннерійців, що займалися скотарством і землеробством. Тут, у курганах «Кам'яних могил» та й у самому місті (курган на перетинанні проспекту Будівельників і вулиці Урицького, у народі — «Зелена гірка», на стародавніх картах — «Дід») знайдені сліди племен епохи міді-бронзи (5-4 тис. років тому). В 1993 році при будівництві водопроводу, що проходив по окраїні кургану «Зелена гірка», були знайдені кістки, виявлено три поховання, що відносяться до бронзової доби. Не виключено, що в кургані перебувають і поховання скіфо-сарматського періоду.

Приазовські степи стали батьківщиною для багатьох античних племен (2,5-2 тис. років тому): в VII столітті до нашої ери в Приазов'я через Дон прийшли скіфи, а через п'ять сторіч їх витіснили сармати. В IV столітті до нашої ери в степу Північного Приазов'я з'явились гуни. Їхня навала надовго загальмувала тут розвиток економіки й культури. Протягом майже двох сторіч по території Північного Приазов'я пересувалися різні племена, розпадалися й утворювалися племінні союзи. Найбільш значними з таких об'єднань був союз утургурів. Пізніше тут кочували хозари, печеніги, торки, половці. В IX столітті через Північне Приазов'я пролягали торговельні шляхи, що зв'язують слов'янські землі із країнами Кавказу. Період розвитку антського об'єднання племен відповідає III—VIII століттям н. е. і пов'язаний з розквітом Черняхівської культури, з її осідлим тваринництвом, землеробством, полюванням, рибальством, писемністю (1,3-1,8 тис. років тому).

З Х століття землі Приазов'я перебували під впливом Київської Русі. Почавши колонізацію приазовських степів в V—VI століттях нашої ери, древні українці жили поруч із Кальміусом і Міусом. У часи київської держави русичі проклали через Кальміус шлях, що використовувався як додатковий «з варяг у греки». Так, князь київський Олег після невдалого морського походу на Царьград (Константинополь) в 941 році вертався додому не через Дніпро, де біля порогів русичів могли підстерігати печеніги, а через Азовське море, ріки Кальміус, Вовчу й Солону. Князь Святослав Ігоревич, розгромивши хозар і знищивши Саркел, заснував на місці теперішнього Маріуполя або в його околицях місто Бєлгород, що пізніше татари перейменували на Білосарай («Білий Палац»). Коса недалеко від Маріуполя й зараз називається Білосарайською.

Однак перше стаціонарне поселення хліборобів, як свідчать археологічні розкопки, на території Маріуполя утворилося в IX—X століттях і називалося Адамаха (1 тис. років тому). Починаючи з ХІ сторіччя, у Приазов'я почали переселятися половці, які, зрештою, взяли його під свій контроль, випасаючи в степах коней, про що свідчать чисельні кам'яні фігури половецьких воїнів і жінок (так звані «кам'яні баби»), які збереглися до наших днів.

31 травня 1223 року в Приазов'я відбулася битва на річці Калка між монголо-татарськими ордами й об'єднаними військами руських князів і половців, що закінчилася повним розгромом русичів. Землі Приазов'я ввійшли до складу Золотої Орди. (Учені дотепер сперечаються, де ж протікала річка Калка, і місце легендарної битви на річці Калка в 1223 році, так і не визначене). Є декілька схожих по описі місць, на річці Каратиш, Кальміус і Кальчик (останні дві протікають через Маріуполь). В XIII столітті приазовські степи захопили монголо-татарські завойовники. Територія Північного Приазов'я входила спочатку до складу Золотої Орди, а в XV столітті відійшла до Кримського ханства. Тоді ж українські (а також - російські, молдавські, білоруські) кріпаки та збіднілі міщани, рятуючись від феодального гніту, почали тікати у Дике поле - вільні землі в нижній течії Дніпра та Дону. Так виникло запорізьке й донське козацтво.

[ред.] XVI—XVIII століття

Сучасне поселення в гирлі Кальміусу засновано в XVI столітті запорізькими козаками, нащадками колишніх бродників, як сторожовий пост Домаха для захисту зимівників, промислів і шляхів сполучення від нападів кримських татар. Історик-Краєзнавець М. Г. Руденко називає більше точну дату заснування Домахи — 1500 рік. Згодом зимівник Домаха перетворився на городище, а потім - на фортецю. Уже в 1611 році вона стала центром великої Кальміуської паланки. У самій фортеці знаходилась церква, торговельні крамниці. В 1734 році перебудована й укріплена фортеця Домаха офіційно стала центром Кальміуської паланки Запорізької Січі. Кальміуська паланка (козацький військовий округ) була найбільшою у Війську Запорізькому, охоплювала, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей і нараховувала більш 300 зимівників.

Матеріали архіву Коша Нової Січі свідчать, що у XVIII ст. під прикриттям Домахи виросла Кальміуська слобода, в якій завдяки старанням полковника Андрія Порохні 1754 року була збудована кам'яна Святомиколаївська церква. Тобто, користуючись тодішніми європейськими традиціями, які прив'язували поняття міста до кам'яних будівель, зокрема храмів, саме цей рік можна вважати заснуванням міста. Так вважає відомий історик Східної України Пірко Василь Олексійович.

Зимівник — досить велике господарство козаків із числа старих впливових запорожців, старшин. Згідно «Історії» Д. І. Яворницького, у зимівниках мешкало, як правило, 3-4 сімейні господарства. При кожному з них було по 5-6 козаків, кожний з яких, у свою чергу, мав декількох (до 10) підвладних їм молодчиків (козаків-початківців), минулого й найманці (наймані солдати). Головне завдання зимівників — постачати військо всім необхідним: продуктами харчування, а якщо необхідно, слугувати житлом - при козацьких походах.

В 1746 році царський уряд розмежував конфліктуючих запорізьких і донських козаків по річці Кальміус. Таким чином, вся територія нинішнього Донбасу розділилася на 3 частині:

• Військо Запорізьке, розділене на паланки:
  • Кальміуська паланка (центр — Домаха, нинішній Маріуполь) — південь і центр Донецької області на захід від Кальміусу,
  • Барвінківська паланка (центр — Барвінкове) — північний захід Донецької області;
• Область Війська Донського — територія нинішньої Луганської й Донецької областей до сходу від Кальміусу;
• Ізюмський Слобідський Полк (центр — Ізюм) — північ Донецької й північний захід Луганської областей.

В 1765 році після ліквідації слобідських полків і утворення Новоросійської губернії, території, що не входили у Військо Запорізьке й Область Війська Донського, ввійшли до складу Новоросійської й Слобідсько-Української губерній.

З ліквідацією Війська Запорізького 1775 року козаки були змушені залишити гирло Кальміусу, а землі Кальміуської паланки ввійшли до складу Азовської губернії Катеринославського намісництва (за назвою «Кальміуський повіт»), а з 1802 року — Катеринославської губернії. Маріупольський повіт при цьому став найбільшим у губернії за площею.

[ред.] 1778—1882 роки

У 1776 році на місці скасованого козацького поста Домахи створена Кальміуська слобода. В 1777 році закладена Свято-Миколаївська церква-храм, що перебувала у Кальміуській фортеці. В 1778 році поблизу слободи закладене повітове місто Павловськ. У ньому тоді налічувалося 75 жителів, у слободі 93. Цей рік офіційно вважається датою утворення Маріуполя.

21 травня 1779 року імператриця Катерина II дарувала грамоту, відповідно до якої «переселенцям із Криму дарувались привілеї й свободи». У грамоті місто йменувалося "Маріанополь". На плані від 20 жовтня 1779 року назва записана як «місто Маріу-Поль — вигінна земля міста Маріу-Поля».

24 березня 1780 року на настійну вимогу митрополита Ігнатія місто остаточно перейменоване в Маріуполь (псевдогрецька назва з елементом «-поля», тобто місто, «місто Марії»), на честь Марії Федорівни, дружини спадкоємця царського престолу, майбутнього імператора Павла I. У місті осіла значна частина греків-християн, переселених урядом з Таврії (Криму й Північного Причорномор'я). Частина прибулих греків у липні 1780 року оселилася в місті, а більшість — довкола нього. Кожному зі своїх селищ греки давали назви тих населених пунктів Криму, звідки вони прийшли. Так виникли села Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Чердакли, Карань, Мангуш тощо. Грузини й волохи заснували село Ігнатівку.

У ті роки межі міста проходили по сучасних вулицях Торгова, Апатова, Грецька й проспекту Металургів. В 1782 році в ньому налічувалося 2 948 жителів (1 586 чоловіків і 1 362 жінок), було 629 дворів. До цього часу основною розмовною мовою стає грецький (греко-татарський, мова переселенців з Таврії). Населення займалося виробленням шкір, виготовленням свіч, витоплюванням сала, виробництвом цегли, черепиці, вапна. Але головним зайняттям жителів купецького міста була торгівля. На березі моря на околицях міста було до 20 рибних заводів, які приносили маріупольським купцям великі прибутки.

В 1780 році були закладені собор (Святого Харлампія, Харлампіївський), а також церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Карасівська), Успіння (Пречиста) Пресвятої Богородиці, або Успенська (Маріїнська), в 1791 році церква Марії Магдалини, в 1848 році — церква на центральному цвинтарі в ім'я Всіх Святих, в 1860 році — римсько-католицький костьол, в 1862 році — новий храм в ім'я Святої Марії Магдалини (освячений в 1897 році), а в 1864 року відкрита молитовня єврейської громади (синагога).

В 1783 році, коли Крим увійшов до складу Росії, частина греків вернулася в рідні місця. землі, що звільнилися, були роздані новим переселенцям. Так виникли німецькі колонії. В 1829 році на південно-заході повіту оселилися козаки, що вернулися, отамана Гладкого, заснувавши ряд сіл (Володарське, Бойове тощо). В 1857 році після Кримської війни біля Маріуполя оселилися волонтери й назвали своє село Волонтерівкою. В 1820 році з метою прискорення економічного розвитку приазовського краю російським урядом було організоване переселення хрещених євреїв і німців-менонітів. У Маріуполі, крім греків, дозволено було селитися євреям і італійцям, стосовно яких російський уряд здійснював протекціоністську політику. В 1807 році Маріуполь і 23 грецького села виділені в грецький округ з підпорядкуванням Таганрозькому градоначальству, а з 1859 року — Катеринославському губернському правлінню. В 1840-х роках почалося заселення Слободки відставними солдатами й матросами. В 1859 році видано урядовий указ, відповідно до якого в місті Маріуполі дозволено зараховуватися не грекам до суспільства, окремому від грецького, без присвоєння привілеїв, дарованих грекам.

Устя Кальміусу було зручною природною гаванню, що називали «біржею». В 1824 році італієць Кавалотті почав будувати в Маріуполі судна. Їхня вантажопідйомність склала 135—160 тонн. В 1840 році від центра до біржі була прокладена брукована дорога. В 1840 році замість дерев'яної пристані в устя Кальміусу (сучасна гавань) споруджується кам'яна набережна. Для ремонту й будівництва судів в усті Кальміусу був створений ківш — штучне поглиблення (нині судноремонтний завод рибоконсервного комбінату).

Маріуполь неодноразово відвідували особи імператорського двору й навіть сам імператор Олександр I у червні 1818 року й у листопаді 1825 року. У травні 1820 року великий російський поет О. С. Пушкін відвідав Маріуполь під час подорожі з Катеринослава на Кавказ із родиною генерала Н. Н. Раєвського. У жовтні 1837 року місто відвідав цесаревич Олександр Миколайович (майбутній імператор Олександр II), у свиті якого був серед інших Василь Жуковський, що присвятив кілька рядків свого щоденника Маріуполю.

До середини XIX століття в Маріуполі розвивалися в основному кустарні підприємства: шкіряні, салотопні, цегельні, черепичні заводи, ковальські, бондарні, збройові майстерні, вітряні й водяні млини, рибозаводи. В 1830 році почала працювати макаронна фабрика. З кінця XVIII століття місто було значним торговим центром. Щорічно отут проводилися чотири ярмарки, на яких торгували хлібом, худобою, шкірами, вовною, рибою, вином. Адміністративним і торговим центром міста була Соборна (Базарна) площа. Садів у місті майже не було, лише у деяких багатих купців у малій кількості були фруктові дерева. Двічі в рік: навесні — у день великомученика Георгія (23 квітня), а восени — у день Покрова (1 жовтня) з'їжджалися в Маріуполь на ярмарки купці, міщани й селяни. Через Маріуполь проходили торговельні шляхи чумаків. На Базарній площі була поштова станція, на якій утримувалося 18 коней. У середині XIX століття в місті налічувалося 120 крамниць, 15 винних льохів, 2 трактири, 2 заїжджих двори, 5 харчевень, 2 вітряні й 5 водних млинів, більше 100 складів, при населенні 4 579 чіл. Перша школа в Маріуполі відкрилася незабаром після переселення кримських греків у Приазов'я, але проіснувала недовго. Перше міське парафіяльне училище в Маріуполі відкрилося у вересні 1820 року, духовне училище — в 1825 році, перша аптека — в 1855 році, перша бібліотека — в 1868 році, перша гімназія — в 1876 році (засновник — педагог і історик Ф. А. Хартахай), перший (грецький) театр — в 1878 році, перша земська лікарня — в 1874 році, а міська — лише в 1890 році. Після виникнення головної вулиці — Катерининської (під час Радянської влади перейменована на проспект Республіки, у цей час — проспект Леніна) місто трохи перетворилось.

В 1831 році створене Азовське козацьке військо (існувало до 1865 року).

Значний збиток був нанесений Маріуполю під час Кримської війни 1853—1856 років. Морська торгівля через воєнні дії була припинена. Навесні 1855 року англо-французька ескадра ввійшла в Азовське море. 24 травня під прикриттям корабельної артилерії в Маріуполі був висаджений ворожий десант, що знищив склади в порту, спалив декілька будинків у місті.

Маріуполь XIX століття був одноповерховим. З 3 084 будинків тільки 34 були двоповерховими й тільки 3 будинки — триповерховими (серед яких будинок готелю «Континенталь» — у цей час тут розташований ПК «Азовсталь»). Основним матеріалом був саман. В 1864 році був закладений Міський сад. В 1867 році були відкриті суспільні лазні. В 1871 році почалося замощення міських вулиць і площ брущаткою. 15 липня 1875 року встановлені перші 100 гасових ліхтарів для освітлення вулиць (до 1914 року їх уже було 686). В 1889 році на Олександрівській площі закладений центральний сквер.

З 1859 по 1873 рік місто перебувало в складі грецького повіту Олександрівського повіту (центр — Олександрівськ (Запоріжжя)) Катеринославської губернії Російської імперії.

З 1873 року місто в складі Маріупольського повіту Катеринославської губернії Російської імперії, у який увійшли як грецькі поселення, так і поселення селян інших національностей. На 1897 рік:

• Катеринославська губернія — 2 113 674 чол., 63 377 км², центр — Катеринослав (Дніпропетровськ);
  • Маріупольський повіт — 254 056 чол., центр — Маріуполь;
    • Маріуполь — 31 116 чол.

В 1868 році відкрите Маріупольське поліцейське управління для Маріуполя й грецького округу. Місто було розділено на 3 поліцейські частини. В 1869 році скасований грецький суд, відкрите земство для Маріупольського округу. В 1870 році відкрита міська дума (голова й шість голосних). Її призначення — завідування міським господарством. В 1872 році в Маріуполі відкритий Азовсько-Донськой комерційний банк. В 1874 році введена загальна військова повинність і відкрито в Маріуполі повітова військова присутність.

Після скасування кріпацького права в Росії економічний і культурний розвиток у Маріуполі пішов більш швидкими темпами. Вивіз товарів з Маріупольського порту виріс майже в 4 рази. Населення міста збільшилося до 1864 року до 7 440 чіл. До цього часу в місті мешкали греки, українці, росіяни, євреї, німці й представники інших національностей.

[ред.] Вулиці й площі старого Маріуполя

28 вересня 1876 року вулицям Маріуполя дані офіційні назви:

• поздовжні вулиці (у дужках дані назви в радянський період — з 1919 року й у наш час):
  • Мала Садова (з 1965 року — Семенішина) — перебували великі фруктові сади;
  • Велика Садова (Пушкіна);
  • Італійська (Апатова, Італійська) — на честь католицького костьолу на початку вулиці, основними парафіянами якого були італійці;
  • Бондарна (Апатова, Італійська) — продовження Італійської до сходу від Базарної площі;
  • Георгіївська (1 Травня, Богдана Хмельницького — в 1941—1943 роках, Георгіївська) — за ім'ям лівого престолу Харлампіївського собору Маріуполя, що виходив на вулицю;
  • Катерининська (проспект Республіки, з 1960 року — проспект Леніна) — до цього — Велика вулиця;
  • Миколаївська (вулиця Леніна, з 1960 року — Донбаська, Миколаївська) — за ім'ям правого престолу Харлампіївського собору Маріуполя, що виходив на вулицю;
  • Митрополитська (Карла Лібкнехта, Митрополитська) — перебував будинок митрополита Ігнатія;
  • Фонтанна (з 1965 — Івана Франко, Фонтанна) — біля початку вулиці перебував «фонтан» — джерело питної води в місті;
  • Євпаторійська (Комсомольська, Євпаторійська) — ця й наступні 4 вулиці названі на честь населених пунктів Криму;
  • Кафайська (Пролетарська, Кафайська);
  • Готфейська (Червоноармійська, Готфейська);
  • Карасівська (Куїнджі, Карасівська);
  • Бахчисарайська (Шевченко);
• поперечні вулиці:
  • Земська (Рози Люксембург) — знаходилася повітова земська управа;
  • Гамперовський узвіз (Рози Люксембург) — продовження вулиці Земської на Слобідку — на честь маріупольського лікаря Сергія Гампера, що побудував на вулиці лікарню;
  • Торгова (з вересня 1924 року — III Інтернаціоналу, Торгова) — знаходився базар;
  • Харлампіївська (Радянська, Харлампіївська) — на честь соборної церкви Маріуполя — Харлампіївської;
  • Грецька (Карла Маркса, Грецька);
  • Марії-магдалинівська (Карла Маркса, Грецька) — продовження вулиці Грецької до півдня від Катерининської вулиці — знаходилася стара церква Марії Магдалини;
  • Таганрозька (Артема);
  • Лікарняна (Артема) — продовження вулиці Таганрозької до півдня від Катерининської вулиці — знаходилася земська лікарня;
  • Костянтинівська (Енгельса);
  • Бахмутська (Івана Франко, з 1965 — проспект Металургів), продовження вулиці уздовж заплави річки Кальчик на Новоселівці існує й зараз;
• вулиці Слободки:
  • Перша Слобідська (Котовського);
  • Друга Слобідська (Свердлова);
  • Третя Слобідська (Донецька);
  • Четверта Слобідська (Транспортна, Михайла Лінника);
• Площі:
  • Соборна (Базарна) площа (Визволення);
  • Олександрівська площа (Свободи, Центральний сквер, Театральна);
  • Покровська (Сінна) площа (Адміністративна);
  • Спасо-Дем'янська площа (перехрестя бульвару Шевченко й вулиці Артема);
  • Успенська площа (Автовокзалу, Успенська).

[ред.] Церкви старого Маріуполя

У дореволюційному Маріуполі існували наступні храми:

• Собор Святого Харлампія (Харлампіївський) на Соборній (Базарної) площі (зараз — Площа Визволення), закладений в 1780 році на місці старої козацької Свято-Миколаївської церкви, «кам'яної, критої очеретом», побудованої ще запорізькими козаками. Собор відкритий і освячений для богослужіння в 1782 році, був закритий в 1848 році через старість. В 1786 році в Харлампіївській церкві був похований митрополит Ігнатій. Після зведення в 1845 році Харлампіївського собору — цей перший у Маріуполі християнський храм став називатися Катерининською церквою. В 1868 році її відремонтували, і по святах у ній відбувалася літургія грецькою мовою. У народі Катерининську церкву називали Грецькою. Знесена в 1930-х роках;
• Собор Святого Харлампія (Харлампіївський) — новий храм на Соборній (Базарної) площі на місці сучасного ДОСААФа, поруч зі старим храмом (перейменованим на той момент у Катерининську церкву) — закладений в 1820-х роках замість тісного старого Харлампіївського собору. Споруджували новий собор більше двадцяти років. В 1845 році в центрі Маріуполя був освячений чудовий храм у візантійському стилі із трьох бокових вівтарів. Центральний боковий жертовник був зведений на ім'я великомученика Харлампія, отчого й весь собор став називатися Харлампіївським, правий — на честь Георгія-Переможця, а лівий — був присвячений святителю Миколі, на згадку про запорізьку Свято-Миколаївській церкві. Святителя Миколу російські парафіяни особливо шанували. В 1891—1892 роках побудували нову дзвіницю й з'єднали її з церквою. Тепер Харлампіївський собор уміщав уже п'ять тисяч чоловік одночасно. Це було найбільше приміщення в історії Маріуполя. Харлампіївський собор став осередком майже всіх святинь і національних цінностей маріупольських греків. Зокрема, тут зберігалася чудотворна ікона Георгія-Переможця, що відносилася, по переказу, до 1891 року. Собор був висаджений в 1930-х роках. На місці був споруджений будинок ДОСААФа;
• Різдва Пресвятої Богородиці (Різдвяно-Богородицька, Карасівська) на Спасо-Дем'янській площі Карасівки (зараз — перехрестя вулиці Артема й бульвару Шевченко). Одна з перших церков, побудованих греками-переселенцями в 1780 році. Стіни й дзвіниця цього храму були із червоної цегли, а купол дерев'яний. Особливо шанованої була в цьому храмі ікона Козьми й Дем'яна, вивезена греками із Криму при переселенні. Не менш шанували парафіяни й ікону св. Параскєви, який приписувалися чудодійні властивості. У церкві Різдва Пресвятої Богородиці хрестили Архипа Куїнджі, який став згодом видатним художником-пейзажистом, тут же в 1875 році Архип Іванович вінчався з Вірою Леонтіївною Кечеджі-Шаповаловою. Висаджена в 1937 році, на місці побудована школа № 11;
• Успіння (Пречиста) Пресвятої Богородиці (Успенська, Маріїнська) у Маріїнську (нинішній район автовокзалу), закладена в 1780 році, була спочатку дерев'яної, пізніше на її місці звели кам'яний храм, освячений в 1804 році, в 1887 році вона знову була освячена після перебудови. В Успенській церкві перебувала особливо шанована ікона Божої матері Ідигітрії, була вивезена греками із Криму. Вона вважалася чудотворною й віруючі йшли до неї з різних країв цілий рік, а до храмового свята 15 серпня збиралися десятки тисяч. Всі маріупольські храми були побудовані на засобі місцевих парафіян; крім Успенської церкви, що звели винятково «на засоби притікаючих на поклоніння». На місці висадженої Успенської церкви в 1936 році була побудована середня школа № 36;
• Святої Марії Магдалини — перебувала на перехресті нинішніх проспекту Леніна й Грецької вулиці: тут ще до приходу в Павловськ переселенців із Криму Азовський губернатор В. А. Чортков заклав церкву Марії-Магдалини. Освятили її 4 червня 1791 року. На той час Маріуполь уже 11 років був заселений греками, але «малоросійської нації люди» (колишні запорожці), яких на косах Азовського моря проживало більше двох тисяч, домоглися, щоб цю церкву передали їм. У народі Марії-Магдалинівську церкву (першої будівлі) називали ще Російською або Бурлацькою. Вона простояла 100 років і прийшла в старість. Тоді церкву розібрали (1891 рік) і на її місці ухвалою міської думи вибудували капличку на згадку порятунку 29 квітня 1891 року в Японії спадкоємця Миколи Олександровича (у майбутньому останнього російського царя Миколи II). Капличка була розібрана в 1933 році у зв'язку з будівництвом трамвайних шляхів по проспекту Республіки;
• Святої Марії Магдалини (новий храм) на Олександрівській площі (нині сквер у драматичного театру) — фундамент був закладений ще в 1862 році, але церква побудована й освячена лише в 1897 році. Тоді ж навколо храму був закладений сквер, що у наші дні став улюбленим місцем відпочинку маріупольців. У Марії-Магдалинівській церкві серед інших цінностей зберігалася запрестольна ікона Спасителя часів запорізьких козаків. Храм був знесений у першій половині 1930-х років. В 1960 році на місці Марії-Магдалинівської церкви була зведена будівля драматичного театру;
• В ім'я Всіх Святих — побудована в 1848 році на центральному цвинтарі біля Матесова хутора. Була найменшою з усіх маріупольських храмів. Її, кам'яну з дерев'яним куполом, побудували на кошти колезького реєстратора Кирила Матвійовича Калери. Церква була холодною (не опалювалася), приходу не мала, і спочатку її приписали до Харлампіївського собору. Пізніше тут по суботах проводилося богослужіння. Церква В ім'я Всіх Святих розділила сумну долю маріупольських православних храмів, в 1930-і роки вона була знищена;
• Олено-Костянтинівська (Костянтино-Оленінська, Слободська) — побудована на Слободці між 1908 і 1917 роками, була наймолодшою з дореволюційних маріупольських православних храмів. На місці знесеного храму в 1930-і роки вибудувана середня школа № 37;
• Георгіївська кам'яна церква в Сартані — побудована в 1824 році, але, мабуть, замість храму, що прийшов у старість, закладеного при заснуванні села в 1780 році;
• Великомученика Федора Стратилата в Карасівці — закладена самим митрополитом Ігнатієм. Згодом вона прийшла в старість і її розібрали. Більше вона не відновлювалася;
• Миколаївська домова церква — побудована на кошти «Російського Провіданса» поблизу станції Сартана в 1900 році. Вона містилася в будинку міністерського училища;
• Петропавлівська церква, побудована в 1901 році «тщанієм» дирекції й робітників «Нікополя». Вона знаходилася в районі нинішнього Іллічівського ринку;
• Портовська церква;
• церква в селищі Старий Крим;
• Римсько-католицький костьол — закладений після «найвищого» затвердження будови в Гатчині імператором Миколою I 15 листопада 1853 року, богослужіння почалися 18 жовтня 1860 року. Костьол перебував на розі Торгової й Італійської вулиць, у її будівництві брав участь юний Архип Куїнджі. Зараз на цьому місці перебуває будинок звичайної будівлі, у якому розміщається дитячий садок;
• молитовня єврейської громади (синагога) — спочатку відкрита в 1864 році на Харлампіївській вулиці, однак в 70-х роках XIX сторіччя єврейське населення Маріуполя стрімко зростало, і синагоги на Харлампіївській було вже недостатньо, щоб задовольнити потреби віруючих. На початку 1880-х років єврейська громада купила двір з будівлями на Георгіївській вулиці. Відкриття другої молитовні відбулося в 1882 році. З відкриттям цього й інших єврейських молитовень синагога на Харлампіївській стала називатися головною. Але йшли роки, синагога на Георгіївській усе більше благоустроювалася й стала хоральною, тобто головною. Будівля хоральної синагоги (біля краєзнавчого музею) була зруйнована в 1990-х роках. Зберігся будинок синагоги на вулиці Миколаївської (будинок № 28). Зараз у ньому розташований дитячий садок швейної фабрики.

[ред.] 1882—1917 роки

Але все-таки до кінця XIX століття Маріуполь залишався невеликим купецьким містечком на березі моря, а найбільшим центром півдня Росії місто стало тільки з появою:

1. залізниці (1882 рік)
2. глибоководного морського порту (1889 рік)
3. металургійного заводу (1897 рік)

Ще в 1799 році створена митна застава, а в 1809 році — відкрите портове управління. Головним експортним товаром була пшениця. Після спорудження в 1882 році залізниці «Оленівка-Маріуполь», що з'єднала місто з Донбасом, у порт почало надходити донецьке вугілля для вивозу за кордон. Збільшення вантажообігу викликало будівництво торговельного порту. В 1886—1889 роках побудований новий Маріупольський торговельний порт, що став другим за вантажообігом на півдні Росії після Одеси. 29 серпня 1889 року почалося навантаження донецького вугілля на пароплав «Ведмедиця», чим і ознаменувалося відкриття нового Маріупольського торговельного порту, побудованого в Зінцевій балці в 5 верстах від Маріуполя. Новий порт викликав пожвавлення торгівлі, приток населення в місто. В 1890 році в Маріуполі проживало 19 тис. жителів. Про велике значення Маріуполя в житті тодішньої Росії свідчить те, що на початку Першої світової війни в місті перебували консульські установи 7 європейських держав: Греції, Італії, Австро-Угорщині, Туреччині, Бельгії, Німеччині, Великобританії. Це стало передумовою будівництва тут металургійних заводів і перетворення Маріуполя на рубежі XIX—XX віків в один із центрів металургійної промисловості Півдня Росії.

19 квітня 1896 року А. В. Ротштейн із Пруссії й Е.Д Сміт зі США звернулися до уряду Російської Імперії за дозволом заснувати « Нікополь-Маріупольське гірське й металургійне суспільство». Не очікуючи рішення влади, вони закупили в США металургійний завод із трубозварювальним цехом. 6 липня 1896 року в Петербурзі перші загальні збори акціонерів обрали правління товариства. За п'ять кілометрів від Маріуполя почали працювати геодезисти. Монтаж почався в грудні, а вже 1 (13) лютого 1897 року був пущений трубозварювальний стан. «Нікополь» є одним із родоначальників комбінату імені Ілліча.

Бельгійське товариство «Провіданс», що існує й понині, отримало в Маріупольській міській управі дві ділянки землі. І на одному з них в 1898 році почалося будівництво заводу. Потім — з метою залучення бельгійського й російського капіталів — вони створили дочірню компанію «Російський Провіданс». В 1898 році завод уже працював: функціонували 2 доменні печі, 2 мартенівські печі, 3 томасівських конвертори, 126 коксових батарей, великосортний і рейкобалковий цехи.

Залізну руду везли з Керчі на пристань, розташовану на березі Кальміусу (сучасна Гавань). Наприкінці XIX століття в Маріуполі працювали, таким чином, пліч-о-пліч 2 металургійних заводи. Однак продукція їх була не із кращих. Перші домни «Нікополя» привезли через океан у розібраному виді. З ними прибули до Маріуполя їхні будівники — американці брати Джуліан і Вальтер Кеннеді. Домни «Нікополя» на відміну від домен «Російського Провідансу» були останнім словом техніки. Перша домна «Нікополя» дала чавун у ніч із 14 на 15 червня 1902 року. Першим директором «Нікополя» був Г. Лауде. В 1909 році «Нікополь» зробив 1,3 млн пудів сталі, в 1913 році — 4,8 млн пудів. «Російський Провіданс» в 1912 році виготовив 11 млн пудів чавуну, а вже в 1913 році — 13 млн пудів чавуну. В 1909 році Маріупольським портом перероблено 96 млн пудів вантажів, а в 1911 році вже 122,4 млн пудів.

Наприкінці XIX століття в Маріуполі крім металургійних діяли заводи: сільськогосподарського машинобудування, 6 шкіряних, 27 цегляно-черепичних, макаронна фабрика, два парові млини. В 1886 році почав працювати чавуноливарний механічний завод Уварова по виготовленню землеробських знарядь (нині завод «Жовтень»), тоді ж заснований пивоварний завод Кучера на Торговій вулиці із продуктивністю 10 000 цебер пива в рік (зараз — Маріупольська харчосмакова фабрика). В 1915 році заснована цукеркова фабрика (зараз — Маріупольська кондитерська фабрика). Під час Першої світової війни Маріуполь був найбільшим виробником броньової сталі на півдні Росії.

За переписом 1897 року, у Маріуполі проживало 31 тис. чоловік. Напередодні Першої світової війни в місті налічувалося вже 58 тис. жителів. В 1910 році в Маріуполі було 7 лікарень, 23 лікаря, 23 акушерки, 11 земських і міських шкіл, 4 частки школи, 2 державні й 2 частки гімназії, реальне (приватне), духовне й технічне училища, приватна музична школа. В 1889 році був закладений центральний сквер на Олександрівській площі, а роком пізніше почалася посадка декоративних дерев уздовж міських вулиць.

В 1878 році житель Маріуполя В. Л. Шаповалов створив у місті професійну театральну трупу, а в листопаді 1887 року прем'єрою «Ревізора» відбулося відкриття будинку міського театру, що зіграло важливу роль в естетичному вихованні населення. Щонайменше тричі (в 1889, 1891 і 1908 роках) маріупольська публіка із захопленням приймала виступаючого на підмостках міського театру видатного українського актора, режисера й драматурга Марка Лукича Кропивницького, автора більш 40 п'єс. Як актор гастролював у Маріуполі й Іван Карпович Карпенко-Карий (Тобілевич) — ще один класик української драматургії.

В 1892 році вийшла у світ книга «Маріуполь і його околиці» — одне з найцінніших джерел вивчення історії міста. В 1896 році створена перша в Маріуполі телефонна мережа (до 1910 року в неї входило більше 200 абонентів). У квітні 1897 року в Маріуполі відбувся перший кіносеанс, в 1906—1910 роках відкриті три кінотеатри: «XX століття», «Ілюзіон» і «Вечірній відпочинок». У вересні 1897 року на пожертвування жителів і коштів з міського бюджету побудований будинок міської лікарні (зараз це один з корпусів лікарні № 3), у будівництві якої діяльну участь взяв лікар І.І. Данилов. В 1898 році була побудована перша в місті громадська бібліотека-читальня. 1 грудня 1898 року відкрита перша в Маріуполі електростанція, вона належала Є.Томазо, знаходилася на вулиці Харлампіївської й призначалася для освітлення готелю «Континенталь». В 1899 році почалося будівництво будинку стаціонарного цирку на Великій Садовій вулиці. 15 грудня 1899 року вийшов у світ перший номер міської газети «Маріупольський довідковий листок». В 1901 році почалося будівництво маріупольської водонапірної башти на Костянтинівській, системи водопроводів міста. 4 травня 1906 року вийшов у світ перший номер щоденної газети «Маріупольське життя», яка проіснувала до початку 1917 року (у травні 1996 року її випуск відновлений). В 1908 році за проектом В. А. Нільсена був побудований будинок Єпархіального училища (зараз — 1-й корпус Приазовського державного технічного університету), тоді ж введена в експлуатацію міська електростанція, що призначалася для забезпечення електроенергією насосної станції міського водопроводу й освітлення міських будинків (розташовувалася на перетинанні вулиць Земській і Фонтанної). В 1910 році відкрите приватне жіноче училище з курсом прогімназії Н. С. Дарій, перетворене пізніше в гімназію з повним курсом середньої освіти, у тому ж році почалося будівництво першої міжнародної телефонної лінії « Маріуполь-Юзовка». В 1914 році відкрита приватна прогімназія викладача Лобачевського для хлопчиків.

[ред.] Революційні події в Маріуполі

Робітники Маріуполя підтримували революційні настрої, які були характерні для усього робочого пролетаріату царської Росії, і 9-10 квітня 1898 року в Маріуполі відбувся перший страйк робітників. Страйкували 370 робітників заводу «Нікополь».

• листопад 1898 — страйк робітників-будівельників заводу «Російський Провіданс»;
• осінь 1904 — антивоєнна демонстрація робітників у Маріуполі;
• 25 січня 1905 — робітники заводу «Нікополь» пред'явили адміністрації економічні вимоги;
• 31 січня 1905—750 робітників заводу «Нікополь» оголосили страйк. На його придушення були викликані війська;
• 21-24 березня 1905 — страйк портових вантажників;
• 22 березня 1905 — міська дума клопоче перед губернатором у направленні в Маріуполь батальйону піхоти або сотні козаків;
• 20 квітня 1905 — страйк 500 робітників Маріупольського порту;
• 1-4 липня 1905 — страйк робітників заводу «Російський Провіданс». До них приєдналися робітники заводу «Нікополь». Масове звільнення учасників страйків із заводу «Російський Провіданс»;
• 20-22 липня 1905 — страйкують 160 робітників заводу Сойфера;
• 28 серпня 1905 — відбулася політична демонстрація робітників і вчителів Маріупольського повіту;
• 14 вересня 1905 — поліція розігнала політичний мітинг робочих металургійних заводів, організований маріупольською групою РСДРП;
• 29-31 вересня 1905 — страйк команд 18 пароплавів, що стояли під навантаженням у Маріупольському порту;
• 15 жовтня 1905 — робітники всіх цехів заводу «Нікополь» оголосили страйк. Частина з них направилася на «Російський Провіданс», щоб призвати його робітників підтримати страйк. Відбулася сутичка з поліцією. Для придушення виступу трудящих були викликані війська;
• 16 жовтня 1905 — біля тисячі чоловік брало участь у демонстрації протесту на головній вулиці Маріуполя — Катерининської. Спроба поліції розігнати демонстрацію не увінчалася успіхом: робітники вчинили збройний опір;
• 19 жовтня 1905 — робітники металургійних заводів вийшли на демонстрацію протесту з нагоди опублікування «Маніфесту 17 жовтня». У демонстрації брало участь до десяти тисяч чоловік;
• 8-20 грудня 1905 — залізничники Маріуполя взяли участь у всеросійському страйку робочих залізниць. Страйк був подавлений військами;
• 1 травня 1906 — робітники металургійних заводів оголосили страйк. В Олександрівському сквері зібралася робоча молодь;
• 12 червня 1906 — почався багатоденний страйк робітників Маріупольського порту;
• 1 травня 1907 — страйк робітників заводу «Нікополь», міських друкарень, дрібних підприємств і млинів;
• 13 червня 1907 — війська придушили страйк робітників Маріупольського порту.

[ред.] 1917—1941 роки

1 липня 1917 року був створений Маріупольський комітет РСДРП(більшовиків), під керівництвом якого маріупольський пролетаріат почав готуватися до збройного повстання. Оформився Союз пролетарської молоді імені III Інтернаціоналу. Були проведені перевибори в Раду, створена Червона гвардія, вибраний військово-революційний комітет. 30 грудня 1917 року у Маріуполі в результаті збройного повстання була встановлена Радянська влада. Активна участь у боротьбі за владу Рад приймали В. А. Варганов, Б. А. Вільклін, А. Е. Заворуєв і багато інших. 9 березня 1918 року вийшов перший номер міської газети «Революційне слово» (у наш час — «Приазовський робітник»).

Під час громадянської війни Маріуполь 17 разів переходив з рук у руки, місто перебувало у складі УНР, Донецько-Криворізької радянської республіки, Української держави (Гетьманату), УСРР, державного утворення ЗСПР. Всі війська, які перебували в Маріуполі, прагнули вивезти з нього найбільше. Остаточно Маріуполь перейшов до більшовиків 4 жовтня 1920 року.

На початку квітня 1918 року червоноармійський загін під командуванням В. А. Варганова виступив на фронт проти німецько-австрійських окупантів. 22 листопада 1918 року на зміну німецько-австрійських окупантів прийшли білогвардійці (загін білокозаків полковника Жирова), підтримані французькими військовими кораблями. 6 грудня 1918 року в Маріупольському порту висадився десант англо-французьких військ, а наприкінці грудня місто зайняли загони Добровольчої армії під командуванням генерала Май-Маєвського.

27 березня